![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Почекаю, — відповів на умовляння Вогнедарове, — що воно далі буде. З часів Святославових так цікаво не жив…
Раптом хтось помітив, що від торговища їде вершник на змиленому коні. Кінь раптово повалився набік, трохи не придавивши чоловіка.
— Леле! — пізнав хтось, — та це ж Всеславич, Рогволод…
— Рятуйтесь, — вимовив Рогволод над силу, — ляхи в місті!
— Та які можуть бути ляхи! — пробасив Батура, — не на крилах же вони од Ірпені прилетіли!
— Ізяслав з військом, — хрипко сказав Рогволод, — так і стоїть під Білгородкою. Сюди ж послав сина Мстислава, давши йому в поміч Болеславових ляхів…
— Не він то їх, певне, послав, а Косняч його, — буркнув дереводіл, — хіба Ізяслав колись на щось наважувався сам…
— Вони вже на Оболоні! — видихнув княжич, — ось-ось будуть тут…
— Що ж, — сказав Батура, — доведеться битись. Йди, Горазде, — мовив до старого кожум’яки, — відправляй човни… А ми їх тут притримаємо.
— Я чекатиму з кількома лодіями до останнього, — озвався Горазд, — щасти вам…
Рогволод побачив Вогнедара і рушив просто до нього.
— Рогдан тої ночі не дожив до світанку, — мовив твердо, — а я утік… Загнав Білогрива, бо за мною гнались ляхи Ізяславові. Кінь твій виніс мене…
— Він був кращим між конями, — сумно сказав Перунич.
— Він — між конями, ти — між людьми, — мовив Рогволод, — твої Боги — мої Боги, побратиме! Ти правий був — нині нічого не може вмістити душа моя, бо переповнив її вогонь Перунів! Дозволь загинути поруч, або, принаймні, не жени геть!
— Залишайся, — м’яко озвався Вогнедар, — брате…
Сльози бризнули з очей юнака, та ніколи було розчулюватися. Кияни нашвидкуруч споруджували завал, що перекривав прохід від торговища до пристані. Впорались якраз вчасно — на торговищі з’явились вояки у круглих шоломах та панцирах.
— У кого луки є? — спитав Вогнедар.
Зголосилося зо два десятки чоловік. Рогволод встиг зняти з бідолахи Білогрива приторочений до сідла лук і повний тул стріл. Перунич забрав у нього лука і сам став на становисько.
— Биймо, во ім’я Перунове! — гукнув, коли ляхи рушили на несподівану перепону.
Свиснули стріли, і ляхи відступили, зоставивши на майдані мертвих. З Подолу тягнуло димом, декілька хат уже горіло. Над Батуриною оселею, яку було видно здалеку, теж підіймався дим.
Вогнедар подивився, скільки стріл зосталось в тулах і покликав Батуру. Дереводіл підійшов, накульгуючи.
— Батьку Батуро, — мовив Перунич, — ведіть людей до човнів.
— Так ляхи ж…
— Скінчаться стріли — задавлять вони нас. Забагато… І Поділ спалять з помсти. Не всі ж пішли зранку на пристань — поб’ють заброди людей наших.
— Так наздоженуть же, — вагався Батура.
— Я їх затримаю…Я зможу.
— Самого тебе кинути?! — скипів дереводіл, — та за кого ж ти мене маєш?
— Батьку Батуро, — стиха вимовив Перунич, — рятуйтеся… Будь ласка…
Дереводіл раптом ляснув себе по лобі:
— Так ось куди моя донька вночі ходила! Ох, що ж ти наробив, бісів поганине!
— Батьку Батуро! — мовив благально Перунич, — збережіть мені її!
— От же сім’я Перунове! — не міг заспокоїтись Батура, — щоб тебе твій покровитель громом тріс з ясного неба! Вона давно за тобою сохла, але ніколи я не думав, аби скромниця моя… Добре, вистріляємо все з тулів і відходимо. Але ти підеш з нами!
— Ляхи! — гукнули від завалу, — йдуть лавою!
— Лучники! — гукнув Вогнедар, — готуйсь! Стріляти за словом моїм!
Цього разу ляхи таки прорвались до завалу, і Батура рявкнув:
— В мечі!
Білозір-коваль покрутив в руці меч, відклав набік, поплював на долоні і узяв з завалу важкеньке колесо від воза.
— Якраз по руці, — буркнув у відповідь на здивований погляд Вогнедарів, — не люблю я оті боярські витребеньки… Це Батура у нас мечник, а мені — аби що поважче…
Рогволод, котрий тулився до приятеля, подивився на здоровила-коваля з повагою.
— Оце богатир, — мовив стиха, — прямо, як ар’я з Бгаратаварші… Ти колись розповідав…Той воїн теж колесом бився…
Ворожі воїни вже лізли на завал, і кияни пішли врукопаш. Билися вони з розпачем приречених. Ляхи взагалі не очікували опору, бо знали, що у місті немає війська Вояки Болеславові звикли воювати швидким наскоком, і пасували перед стійкою обороною. Перед завалом з дощок поволі росла інша загата з тіл загиблих. Особливо відзначався Білозір зі своїм колесом, та велет Батура, котрий вимахував мечем як на косовищі. Вогнедар тримався поруч з ними, час від часу позираючи на Рогволода. Княжич бився як шалений, немов би смерти шукаючи. Він не мав на собі кольчуги, і Перунич розумів, що хлопцю довго не протриматись.