![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
А наступного дня Батура прийшов до дуба сам. Вогнедар якраз насаджував гайок довкола дуба-велета. Знайшов він у торбині Далеборовій кільканадцять жолудів, дбайливо загорнутих у шматину, і зрозумів, що то діти гинучого Прадуба. Батура довго спостерігав за його роботою, тоді спитав:
— Думаєш, дадуть їм вирости?
— Думаю, — відповів Перунич, — що вони мусять вирости.
— Тут тепер житимеш?
— Так належить…
— Дивись, — попередив дереводіл, — не всім до вподоби й пісні і діла твої. І на Подолі на тебе косяться, а багацько можних людей так і зубом би перекусили. Не допустять вони повернення Древніх Богів, бо носити полотнянку, як Святослав-князь, ніхто з них не схоче вже. Риба гниє з голови, відаєш?
— Добачаю…
— Всеслав теж не такий простий, яким здається… Я, був, зрадів — оце князь для люду… А він — наче трясовина кривичська: зверху твердо, а нижче — безодня… Не дуже довіряйся йому.
— Я й не довіряюсь, — вимовив Вогнедар, — але вибору немає. Може хоч Рогволода вдасться навчити як слід…
— Ось що ти задумав, — зрозумів Батура, — але ж для цього час потрібен. А у тебе нема його, часу. Знаю бо я, що на Горі робиться: побоюються можні як не Ізяслава з військом польським, так братів його… А як ударять усі вони одночасно, і Всеслав не одіб’ється, і ми погинемо. Дружини у Брячиславича тут, вважай нема — з полочан його ледве десяток вцілів опісля тої битви, а на Ізяславових людей можна було покладатись проти половців йдучи, а не проти самого Ізяслава. До того ж Всеслав послав гінця у Полоцьк, за військом, і незадоволені на Горі тим, що північани обсядуть все у Києві.
— Якщо не можна нічого змінити, — озвався Перунич, — треба терпляче чекати змін.
Батура лише зітхнув. Його діяльна натура вимагала нагального вирішення наболілих справ, а Всеслав все збував смішками. Зміни могли бути тільки лихими, ясно було, що й Вогнедар це розуміє, і Батура позаздрив витримці хлопця, чиє життя, або, принаймні, воля висіли на волосинці.
— Що ж, — мовив врешті дереводіл, — будемо чекати…
* * *
А через кілька днів примчав до Всеслава один з його вивідачів з лихою звісткою. Ізяслав, мовляв, іде на Київ з потугою тестя свого, круля ляського Болеслава.
Оскільки сила ворожа була великою, звелів Всеслав знову збирати рать. Кияни зібралися охоче: усі бо стереглися помсти Ізяславової за ганьбу та вигнання.
Очікувати ворога вирішено було біля Білгородки, що на Ірпені. Місце для битви було там добре, за спинами — городище з підйомним мостом. Ратників знову повів Батура, не зваживши на голосіння Світани. Поляна ж все видивлялась межи кінних Вогнедара, а коли побачила його на Білогриві, підбігла і взялася за стремено.
— Хай бережуть тебе Боги твої, воїне! — мовила так тихо, що ледве розчув її Перунич. Зате хоч стиснути встиг дівоче рученя і радів з того.
З духовних осіб цього разу ніхто не вийшов благословити військо. Ратники на це не дуже зважили, бо на терезах долі були життя їхні, а от серед дружинників почалися розмови. Поки дійшли до Білгородки, дружина без битви порідшала трохи не вдвічі. То один то другий комонний зникав вночі і мчав на захід сонця вимолювати пробачення у колишнього князя.
Брячиславич нервувався:
— Розбіжиться дружина — з ким залишусь? Оці чорні круки в рясах, знову підвели мене… Кривичів моїх — жменька, а поміч прийти не встигла…
— Ратники не побіжать, — заспокоював Вогнедар, якого князь тримав біля себе.
— Що мені з самої раті, — махав рукою Всеслав, — міщухи! Князь без дружини — не князь.
— Половців добре ці міщухи били, — нагадував Перунич.
— Переможемо, — бурчав Брячиславич, — стану рабом віча… Як у Новгороді… Тоскно…
За ті кілька днів, доки військо стояло під Білгородкою, втекло ще кілька десятків чоловік. Між дружинниками та ратниками почалися сварки. Всеслав все більше хмурнів на виду та шепотівся з Рогданом. Вогнедар намагався розважити князя піснями, думаючи при тому, що негайна битва врятувала б все. Але тепер зволікання нерішучого Ізяслава було на користь йому — Ярославич вигравав без бою.
Одного вечора Вогнедар сидів у князя в шатрі і співав йому про походи Святославові — пісні ці бо Всеслав любив найдужче. Та нині слухав похмуро, а тоді зауважив:
— Пращура мого дружинники кістьми були ладні лягти за нього. А з моїх — ще кілька чоловік подалося до Ярославича…
— Ратники вірні вам, — нагадав Вогнедар знову, — жоден ще не втік і не втече…
— Ратники, — вимовив Всеслав, — який я у біса князь з таким військом…