Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-5-4
- Переводчик: Оксана Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи». Краткое содержание книги:
Книга є рідкісним для нашого часу прикладом синтезу філософського, наукового та мистецького підходів і, у цій якості, буде цікавою широкому інтелектуальному загалу.
Я дозволю собі […] говорити тільки про те, що могло би статися у новому [світі], якби Бог створив зараз в уявному просторі достатньо матерії для його утворення […] Після цього я би показав, у який спосіб більша частина матерії цього хаосу мала би, слідуючи цим законам, підготуватися та впорядкуватися, щоб набути схожості з нашими небесами[504].
Як справедливо підкреслює також Юрґен Мітельштрас[505], Платон у «Тімеї» не намагається вичерпно пояснити світ, яким він є, а має на меті показати, яким чином світ постав би перед нами, якби був створений у раціональний спосіб, тобто за образом таких моделей, якими є Ідеї.
На початку цього параграфа ми говорили про точки перетину між двома методами розуміння природи. «Тімей» Платона є першим прикладом такого перетину. Адже порівняння Платона й Декарта змушує нас помітити, всупереч майже нездоланній відстані між цими двома методами, певну аналогію між ними. Так само як «ідеалістичне», механістичне пояснення претендує лише на «правдоподібність» і є лише гіпотетичним. Воно пропонує гіпотезу певного функціонування, визначеного, наскільки це можливо, математичним зв’язком, з метою пояснити наслідок, який перебуває перед нашими очима. Проте, як ми це бачили[506], воно приймає, що в реальності функціонування може бути іншим, а отже, незважаючи на ту саму видимість, інша гіпотеза є цілком можливою.
У своєму описі Платон, як і геометри, виходить з аксіом, що не доводяться, зокрема, з принципу каузальності та розрізнення між «сущим» та «сталим» — їх розрізнив Прокл[507], потім він використовує міфічні елементи — Деміурга, Годувальницю тощо, та математичні елементи, наприклад, трикутники, призначені пояснити розташування елементів[508]. Як показали Люк Бріссон та Ф. Вальтер Меєрштайн[509], «Тімей» є взірцем майбутніх наукових теорій, навіть сучасних, адже його відправним пунктом є аксіоми, що самі по собі не піддаються доведенню, проте здатні забезпечити створення раціональної та правдоподібної репрезентації всесвіту, тобто, зрештою, його «вигадку».
Іншою точкою перетину між двома методами є ідея, згідно з якою математичні моделі можуть пояснити явища. Бог-геометр Платона, як ми бачили, стане вічним геометром доби Просвітництва[510]. Отже структура реальності стає математичною. Водночас те, що у Платона було гіпотезою, що не піддається верифікації, у механіцистів стане строгим підрахунком.
3. Здогадний характер фізики
Таким чином за античної доби фізика була дискурсом, а не експериментальною практикою (за дуже рідкими винятками, на які ми натякали[511]). І не просто дискурсом, а здогадним дискурсом. Здогадний характер фізики в цілому чи, щонайменше, у деталях, цілком визнавався не лише платоніками, а й усіма філософськими школами античності. Що стосується Аристотеля та його школи, коментатор «Фізики» Симплікій (VI ст. після Р.Х.) зазначає, що визначаючи умови строгого доведення та стверджуючи, що воно повинно відштовхуватися від самоочевидних принципів, Аристотель неявно дає зрозуміти, що фізика, оскільки вона не відповідає цим критеріям, має лише здогадний характер. Симплікій цитує у цьому контексті Теофраста, послідовника Аристотеля, який казав, що не потрібно з цієї причини зневажати фізику, з неї потрібно починати, адже вона найбільш адаптована до нашої людської природи та наших здатностей[512]. Важко сказати, чи повинні ми приписати Теофрасту ствердження здогадного характеру фізичних досліджень. Водночас, це є цілком можливими, адже Прокл зі свого боку каже про Теофраста, що той намагається правдоподібним чином пояснити, звідки з’являються блискавки, вітри, бурі, дощі, сніги та гради[513]. Насправді саме у цій царині представники всіх шкіл відмовлялися від догматизму та приймали можливість множинних пояснень.
Ціцерон у «Лукуллі» наполягає на здогадному характері досліджень природи, виокремлюючи всі питання, в яких філософи дотримуються різного розуміння речей, що є для нас недосяжними та невидимими: становище Землі у всесвіті, мешканці Місяця і гори на ньому; існування людських істот на антиподах[514]; обертання Землі навколо осі; розмір Сонця; існування та природа душі; атоми та порожнеча; множинність світів; походження образів уві сні. «Мудрець, — каже він, — побоїться сміливо судити та вважатиме дуже добрим, якщо у цьому роді речей відкрив щось правдоподібне»[515]. Він небезпідставно підкреслює, що у кожній філософській школі можуть практикуватися різні думки з цього приводу.
504
Descartes. Discours de la méthode / Texte et commentaire par E. Gilson. — Paris, 1939. — P. 391.
505
Mittelstrass J. Die Rettung der Phänomene… — S. 111.
506
Див. вище, параграф 11, c. 171—172.
507
Прокл, Коментар на Тімей / T. II, р. 66—67 Festugière.
508
Платон, Тімей, 27 d.
509
Brisson L., Meyerstein F.W. Inventer l’Univers. Le problème de la connaissance et les modèles cosmologiques. — Paris, 1991.
510
Див. вище, параграф 9, c. 170.
511
Див. вище, параграф 11, с. 154—156.
512
Симплікій, Коментар па Фізику / Bd. II, S. 18, 29—34 Diels.
513
Прокл, Коментар на Тімей / T. III, р. 160 Festugière.
514
С. 208 — антиподами у античні часи називали гіпотетичні території на протилежній Ойкумені стороні Землі; можливість проживання на них ставилось під сумнів з огляду на фізичні та кліматичні умови. — Прим. перекладача.
515
Ціцерон, Лукуллу, 39, 122.