Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Безладдя і тіснота в його теперішній квартирі заважали йому зайнятись якоюсь серйозною справою. Ескізи та алгебру він вважав розвагою — розв'язувати задачі й малювати можна було і на коліні, навіть у постелі. Але працю, присвячену старовинним архітектурним пам'яткам і античній мозаїці, на коліні не напишеш.
І саме тут, біля вітрини, згадавши про задуману ще рік тому наукову працю, Абакум раптом відчув подих забутої радості. «Старовинні архітектурні пам'ятки в Болгарії і антична мозаїка» — це була чудова, рятівна мета. Вона могла повністю поглинути його увагу на кілька місяців, бо вимагала спеціальних досліджень і величезної праці. Чому б не спробувати?
Він одразу позбувся б огидного почуття бездіяльності. Крім того, в нього зібралось чимало цікавих висновків, які він давно мріяв втілити у життя.
Цей подих радості оживив його. Пройшов бажаний дощ. І від пустелі в душі Абакума не лишилось і сліду. Тепер треба було швидше знайти зручну квартиру.
На папірці, якого Абакумові дав полковник Ванов, було написано дві адреси. Одна — на вулиці Велике Тирново. Абакум одразу ж викреслив її олівцем. Полковник, очевидно, жив застарілими уявленнями про тишу софійських вулиць. Вулиця Велике Тирново колись, можливо, і була схожа на відлюдну зелену алею. Проте Абакум знав, що маленькі будиночки дачного типу в стилі барокко давно зникли з неї, а на їх місці виросли сучасні багатоповерхові будинки і що асфальтованим шосе повз них майже цілу добу снують машини. З точки зору детектива вулиця Велике Тирново не відповідала меті.
Подумавши про це, Абакум ніяково всміхнувся: «Будував плани про велику наукову працю як учений, а квартиру обираю як «детектив». Він махнув рукою і прочитав другу адресу. Ця вулиця знаходилась на південно-східній околиці міста, біля Мисливського парку. Захов добре пам'ятав, що вона виходила до фанерної фабрики і межувала з сосновим лісом.
Абакум швидко пройшов через сквер до стоянки таксі, взяв машину і, зручно вмостившись на задньому сидінні, запалив цигарку.
Це була масивна двоповерхова будова, схожа на заміську віллу. Стояла вона в глибині невеликого подвір'я, вимощеного кам'яними плитами. Посеред нього росла висока вишня, гілки якої сягали балкона другого поверху.
Будинок належав міській раді. Внизу жила родина відставного військового лікаря, який був по суті і керуючим будинком.
На другий поверх вів окремий хід. Там було дві кімнати. Одна — широка, наче вітальня, друга — вузька і довга. Обидві вони виходили на довгий критий балкон.
— Ви маєте право на дві кімнати? — спитав Абакума військовий лікар, гладкий, з м'ясистим обличчям чоловік. У нього була задишка, і тому він весь час трохи відкидав голову назад, немов оберігав себе від чогось.
— Так, маю, — відповів Абакум і подумав: «Далекозорий — носить окуляри, тільки коли пише або читає». Потім додав: — Я — науковий працівник, і мені потрібен кабінет.
— Так, — кивнув головою лікар. — Дуже приємно. А я ось спеціалізувався з очної хірургії у Відні. Вам подобається тут?
Абакум вийшов на балкон. З лісу віяло запахом сосни і вологої землі. Вулиця, брудна після дощу, здавалась глухою і похмурою.
Захов повернувся до лікаря, який важко дихав у нього за спиною, і ствердно кивнув головою.
— Подобається, — сказав він. — Місце тихе, зручне для роботи.
— Так, — зітхнув лікар. — Тихо, навіть занадто. І ось тому я — людина, що сорок років прослужила в казармі і звикла до шуму казарменного подвір'я, — почуваю себе тут як на краю світу, на самому кінчику обітованої землі.
Лікар запнув щільніше поли поношеного військового мундира без погонів і похитав головою.
— Для старої людини, голубе, нема нічого гіршого ніж відлюдне місце. Хто твердить протилежне, той бреше. Все одно як мелють дурниці молоді, коли говорять про наближення старості. Запевняю вас, мені приємніше було б слухати канонаду важких гаубиць, ніж жити в такій огидній тиші. Із задоволенням проміняв би цей сосновий бір з його озоном на гомінку і курну міську площу. Відверто кажу вам.