Пригода опівночі. Однієї дощової осені

— О господи! — насупився Абакум і розвів руками. — Коли ви думаєте, що робите мені приємність своїми похвалами, то глибоко помиляєтесь. Це все одно, що пригощати людину, яка не любить випити, дорогим вином. Шкода вина. Що ж до «нюху», про який ви згадали, то, хоч я тимчасово і вийшов з «обігу», все ж дозволю собі зробити вам серйозне зауваження: забудьте ці дурниці! Немає ні нюху, ні інтуїції. Є вміння спостерігати і міркувати. Можете, якщо хочете, назвати це талантом. Але слово «нюх» викиньте з свого словника, бо від нього віє містицизмом.

Славі Ковачев знизав плечима. Йому не хотілося сперечатися. Взагалі він був якийсь неуважний.

— Розуміється, — вів далі Абакум, — справа не вичерпується лише вмінням спостерігати, розумно аналізувати і узагальнювати. Безумовно, це основне, що потрібно в пошуках істини. Але задовольнитися тільки цим — значить, стати непоправним схематиком, вирішувати справу тільки наполовину: рухатися десь в орбіті істини, а в саму істину ледве проникати. Ясно?

Славі Ковачев ствердно кивнув головою, хоч багато із сказаного Абакумом не розумів. Він боявся, щоб той не вважав його за простака.

— Потрібна техніка, інформація і таке інше, — сказав Абакум.

Він деякий час пильно дивився на Славі, потім похитав головою. В нього, зникло бажання говорити. Абакум знову відчув, що ним оволодіває болісне і огидне почуття самотності.

— Знаєте що, — запропонував він. — Давайте вип'ємо по чарці коньяку.

Вони цокнулись, Абакум одним духом жадібно вихилив свою чарку і знову налив.

Коньяк начебто додав сміливості Славі Ковачеву.

— По суті, я прийшов до вас попрощатися, — сказав він. — Завтра я, як кажуть, — капітан зробив рукою широкий театральний жест, — згортаю паруси і кидаю якір у більш тихі води. Мене призначили начальником районного управління міліції в Русе. Робота відповідальніша, але не така неспокійна, як тут.

— Так, — сказав Абакум, не дуже здивований повідомленням Ковачева. — Ви самі захотіли, щоб вас перевели? — спитав він байдуже.

— Сам, — кивнув Ковачев. — Після історії з ящуром я серйозно задумався: нелегко пережити дві невдачі за один рік. Двічі в цьому році осоромився. А в нашій роботі одна неправильна гіпотеза може завдати страшенного лиха, навіть позбавити життя невинного. Як подумаю про бідолашного вчителя Методія або про Петра Тошкова — дрож проймає. Я людина, як кажуть, з залізними нервами, але останнім часом щоразу прокидаюсь уночі і потім довго лежу з розплющеними очима, сон мене не бере. Часи змінились. З'явилось щось нове, до чого я ще не підготовлений як слід. Мені, правду кажучи, більше щастило, коли ворог діяв сміливіше, нахабніше, але і простіше. Перейдуть, наприклад, які-небудь типи кордон і проберуться в глиб країни. Тут я на місці! Висліджу, де вони переховуються, розкрию їхні зв'язки, влаштую засідки на місці явок. Стрілянина, погоня. Важко бувало, рискувати доводилось, але здебільшого я справлявся з своєю роботою непогано. Тепер ворог діє інакше, потай, у рукавичках. Так спритно діє, так маскується, що іноді в голові паморочиться, як подумаєш. Тепер він нібито грає з тобою в шахи, і горе, якщо ти слабший у цій грі! Я цілком згоден з вашим зауваженням про інтуїцію. Раніше, коли ми переслідували ворога де-небудь у лісових хащах, вона відігравала велику роль. Якою стежкою пройде падлюка — тією чи іншою, відважиться прийти на місце явки чи ні? Це в більшості випадків я відчував інтуїтивно, не роблячи висновків за допомогою логічних міркувань. А тепер, щоб розгадати ходи ворога, треба ніби розв'язати математичні задачі, причому найскладніші. Момчиловська справа та історія з ящуром були саме такими задачами. Я спробував їх розв'язати і працював сумлінно, але, як ви знаєте, — безуспішно. В обох випадках дістав «незадовільно». Видно, застаріла моя школа або я взагалі нездатний до математичного мислення. В усякому разі, я зробив для себе правильний висновок. А як ви думаєте?