Переспівниця
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-038-3
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Переспівниця». Краткое содержание книги:
— Деллі завжди думає про людину тільки добре, — пояснила я. — Навряд чи в Піти могли залишитися про неї погані спогади…
А тоді мене осінило.
— Заждіть. У Капітолії. Коли я впізнала дівчину-авокса, не знала, як відбрехатися. А Піта прикрив мене, сказавши, що вона схожа на Деллі.
— Так, пригадую, — сказав Геймітч. — Ну, не знаю. Це ж не справжній спогад. У дійсності Деллі ж там не було. Та й сумніваюся, що цей випадок може змагатися з роками спогадів про дитинство.
— Особливо зі спогадами про таку хорошу подругу, як Деллі,— мовив Плутарх. — Гадаю, варто спробувати.
Ми з Геймітчем і Плутархом вирушили до кімнати для спостерігачів, розташованої поруч із палатою Піти. Там уже чекав десяток лікарів, озброєних ручками й записниками. Ми могли спостерігати за Пітою крізь прозоре скло, в той час як він нас не бачив, а ще ми чули все, що відбувалося в палаті. Піта лежав на ліжку зі зв’язаними руками. Він не намагався звільнитися, але його руки постійно смикалися. Судячи з виразу обличчя, його розум прояснів із нашої останньої зустрічі, але це був іще не той Піта, якого я пам’ятала.
Коли двері в палату повільно відчинилися, Пітині очі тривожно розширилися, а тоді він розгубився. Деллі невпевненою ходою перетнула палату, однак щойно вона наблизилася до Піти, її вуста розпливлися в усмішці.
— Піто! Це я, Деллі. З Округу 12.
— Деллі? — (Здається, хмаринки почали танути, небо прояснилося). — Деллі. Це ти.
— Так! — мовила вона з очевидним полегшенням. — Як ти почуваєшся?
— Жахливо. Де ми? Що трапилося? — запитав Піта.
— Чудово, — мовив Геймітч.
— Я звелів їй у жодному разі не згадувати про Катніс чи Капітолій, — сказав Плутарх. — Побачимо, скільки спогадів про домівку вона викличе в Піти.
— Ми… в Окрузі 13. Тепер ми живемо тут, — відповіла Деллі.
— Саме так мені і сказали. Але це якесь безглуздя. Чому ми не вдома? — запитав Піта.
Деллі вкусила себе за губу.
— Стався… нещасний випадок. Я також сумую за домівкою. От тільки щойно я згадувала наші з тобою малюнки крейдою на асфальті. Твої були такі гарні! Пам’ятаєш, як ти малював різних тварин?
— Ага. Свиней і котів, — сказав Піта. — Ти казала про… нещасний випадок?
На чолі Деллі я помітила маленькі крапельки поту. Вона силкувалася викрутитись.
— Там було… неможливо залишатися, — відповіла вона квапливо.
— Так тримати, дівчинко, — мовив Геймітч.
— Знаєш, Піто, я думаю, тобі тут сподобається. Тут усі такі привітні! Завжди є що поїсти, чистий одяг, а в школі набагато цікавіше, — провадила Деллі.
— Чому ніхто з родини не приходить навідати мене? — запитав Піта.
— Вони не можуть, — Деллі знову розхвилювалася. — Багато людей не зуміли вибратися з Округу 12. Тому нам доведеться починати життя заново. Я впевнена, що вправний пекар не буде тут зайвий. Пам’ятаєш, як твій батько дозволяв нам робити з тіста хлопчиків і дівчат?
— Вогонь! — вигукнув Піта несподівано.
— Так, — прошепотіла вона.
— Округ 12 згорів, так? Через неї,— сказав Піта злісно. — Через Катніс!
Він почав смикатися й вириватися.
— О ні, Піто. Це була не її провина, — мовила Деллі.
— Це вона тобі сказала? — шипів Піта.
— Заберіть її звідти, — наказав Плутарх. Двері негайно відчинилися, і Деллі почала повільно задкувати.
— Ні. Я сама була… — почала Деллі.
— Вона обманює! Вона брехуха! Не можна вірити жодному її слову! Вона мутант, якого створив Капітолій, щоб знищити нас! — верещав Піта.
— Ні, Піто. Вона не… — знову спробувала Деллі.
— Не довіряй їй, Деллі,— репетував Піта несамовито. — Я їй повірив, і вона спробувала мене вбити.
Вона вбила моїх друзів. Мою родину. Навіть не підходь до неї! Вона мутант!
З-за дверей вистромилася рука й забрала Деллі з палати. Двері одразу ж зачинилися. Однак Піта й далі репетував:
— Мутант! Вона — смердючий мутант!
Він не просто не вірив мені й хотів мене вбити — він відмовлявся вірити, що я людина. Ліпше б він задушив мене!
Всі лікарі довкола мене відчайдушно шкребли щось у записниках, намагаючись не проґавити жодного слова. Геймітч і Плутарх узяли мене попід руки, вивели з кімнати та притиснули до стіни в коридорі. Але я все одно знала, що Піта й далі верещить он за тими дверима й товстим склом.
Прим помилилася. Піту не врятувати.
— Я більше не можу тут залишатися, — мовила я тупо. — Якщо ви хочете, щоб я й надалі була Переспівницею, відішліть мене кудись.