![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/4/drozofila-nad-tomom-kanta-roman-download.jpg)
Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
— Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.
— Юра, в тебе що — дах їде? Це Сосюра!
— Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова — не казахська. Коли пишеш — треба думати.
Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:
— Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?
Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому — я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній формотворчій довершеності вже відома усім нашим знайомим. Над Юриними поезіями інколи жартують інші поети, закидаючи автору, чому це у твоїх римах збігається лише шість букв, а не десять.
Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там — метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.
— Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, — сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді — здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.
— Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! — вигукує інший.
З’являється сердита жіночка, яка наказує усім звільнити прохід. Ми штовхаємося крізь товщу «генерал-лейтенантів», жіночок в українських національних костюмах і дівчат у святкових сукнях, поки не опиняємося на порожній сцені. З глибини темного залу до нас лунає грімкий голос:
— Покиньте сцену! Зараз розпочнеться репетиція!
Ми розгублено кліпаємо і нічого не розуміємо, дехто з нас задкує до куліс.
— Я сказав: забирайтесь під три чорти зі сцени!
Придивляємося до темряви і бачимо масивну постать патлатого режисера Архипчука.
Юра погрожує йому кулаком:
— Теж мені — розкомандувався.
Після репетиції, коли починаються виступи і ведучий викликає по черзі представників влади, чиновників культури, представників творчих установ, артистів, письменників, Юра довго порпається у своїй чорній шкіряній сумці і ніяк не може знайти «підредаґований» на свій розсуд фраґмент поеми Сосюри «Махно».
— Ось — знайшов, — каже з полегшенням і довго вчитується очима у свої правки. Потім перепитує в мене, чи так звучатиме краще — зачитує фраґмент — я кажу «краще» — і Юра виходить на сцену.
Від ржачки я мало не падаю на підлогу: перед наповненою залою письменників, літературознавців, артистів, чинуш, політиків, журналістів Юра патетично і натхненно читає фраґмент «підредаґованої» поеми Сосюри «Махно». Зал вибухає гучними оплесками, і Юра йди зі сцени сповнений самоповаги й гордині. Він іронічно мені підморгує і каже, що пора продовжувати бухати. З іншими письменниками, задіяними в урочистостях, ми знову повертаємося в «літературний гастроном» на Пушкінській. Дорогою приколюємося з цього заходу, присвяченого Сосюрі. Юра додає, що непогані бабки відбило, мабуть, міністерство культури на Вові Сосюрі.
— Це точно, — погоджуються всі.
Я більше не можу так жити. Лише через дві години приходжу до тями. Повзу в Інтернет-клуб. Раптом — приходить повідомлення, Таня мені відписала! Вона звернула на мене увагу! Я читаю поспіхом, хвилююся, Господи, Таня не проти зустрітися, вибачається за таке тривале запізнення, але я на це не зважаю, бо все ж таки є бог на світі… Вона просить їй зателефонувати, від хвилювання в мене трусяться руки. Я переписую номер, який починається з п’ятірки, значить вона проживає десь на Лівому березі Києва. Набираю. Дивний незвичний голос, не можу розібрати чи то жіночий, чи чоловічий, каже «алло», я мабуть говорю схвильовано й невпевнено, бо голос мене радісно перебиває й одразу пропонує зустрітися, можна сьогодні, скажімо, біля Головпоштамту. Сьогодні! Так!
Від збудження я порпаюся в шафі, вибираю святковий одяг, який тільки маю і який давненько не носив, оскільки звикнув до двох пар джинсів, кольорових сорочок у клітинку та легких светрів, що ношу по черзі — до першого прання, а потім змінюю на інші лахи. Вмикаю праску, котра також без діла простояла під шафою певно цілий рік, бо в мене, практично, не було потреби щось прасувати. В чорних пожмаканих штанах, котрі я витягнув з шафи, бракує на ширінці ґудзика. Нічого, його може цілком замінити булавка. Врешті, так-сяк прасую білу сорочку й штани, намащую ваксою старі туфлі й збираюся на побачення. Виглядаю більш-менш пристойно — дивлюся на себе в дзеркало, тільки одяг щоправда сидить на мені трохи по-дурнуватому.