Дрозофіла над томом Канта [Роман]

На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально — неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.

Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому — не так, як у минулі дні.