![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/4/drozofila-nad-tomom-kanta-roman-download.jpg)
Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Сонні люди поспішають на роботу, заклопотані жінки ведуть дітей у садки. Два дні не міг забігти на пошту. Невже обставини поглинають мою свободу, впливають на мою поведінку, що я навіть забуваю робити звичне? Через двадцять хвилин відчинять пошту. Можна буде перечекати на балконі, дивлячись на ранковий парк. Виходжу на чисте, морозяне повітря, зі старого стільця згрібаю сніг, зверху кладу невелику дощечку, що стоїть під стіною, вмощуюся, п’ю гарячий чай і закурюю.
Ти знаєш, з того часу, як ми познайомилися, я ніби змінився: менше думаю про те, що мене оточує, натомість більше часу витрачаю, як це не банально, на мовчання з собою. Раніше я й не підозрював, що в мовчанні чи думанні про себе, думанні без особливих тем, без зосередженості на певних речах, відбувається важливе, можливо, позасвідоме, пізнання себе. Ти ніби відчинила в мені потаємні двері, на які я ніколи не міг надибати, блукаючи у своїй задушливій темряві.
Роблю ковток гарячого чаю. Хочеться впасти у тривалу й спокійну сплячку. На годиннику: 8.00.
Ти прийшла в моє життя несподівано, мабуть, саме так приходить справжнє кохання: без планів на майбутнє, без прогнозів, поза нашими вимогами до світу, всупереч нашим звичкам і переконанням. Ти прийшла незнайомою, але рідною людиною, з одного погляду в твої очі я одразу зрозумів, що мені лагідно усміхається рідна душа, якому одразу довіряю та підкорююся і… люблю. Господи, як довго минають ці хвилини…
Завтра новий робочий тиждень. Настільки набридло думати про початки й завершення робочих тижнів, котрі повільно линуть один за одним і не несуть жодних змін, що я навіть не тішуся неділі: останній вихідний день завжди викликає в мене сум. Завтра знову бачитиму їхні морди, холодні, порожні, безбарвні очі; чужі губи будуть рухатися, язики народжуватимуть звуки, які ліниво сприйматиму і вимушено замислюватимуся над тим, про що вони теревенять. Про неділю краще думати у понеділок, вівторок чи середу — у дні, коли вона єдиним бажанням спокою та відпочинку. В неділю, як правило, ні до чого не лежить душа, навіть до відпочинку, який сприймається мляво, без ентузіазму.
Кілька годин лежу на дивані й думаю про тебе, маленька дівчинко. Доля звела нас не марно. Нічого не шкодую. Все, що між нами було, — найдорожчий подарунок сліпого випадку. Тебе більше нема — і я це знаю (Юра думає, що я повний придурок і ніби нічого не розумію). Якби я був індусом, тоді б, може, і повірив, що ти живеш після смерті, точніше, що ти фізично живеш після своєї безглуздої фізичної смерті. Берклі стверджував, що якщо я щось бачу — значить це існує. Хіба Юра здатний заперечити таку просту й водночас реальну істину: ти перед моїми очима, найбільша ілюзорна реальність або реальна ілюзорність, яка тільки може бути властива людині. Бачу тебе майже щодня, спілкуюся з тобою, як цієї миті. То ж хіба здатні заперечити це нікчемні арґументи, вихоплені з міркувань людей, яким властива нормальна логіка — здатність казати те, в що вірить короткозорий розум, здатність бачити факти можливостями, якими наділена (а може обділена?) людина… А хіба почуття людини, її можливості та інші заморочки, пов’язані зі слухом, зором, смаком, пам’яттю, відчуттями болю чи лоскоту — хіба це не обмеження, в якому почуваємося, наче в’язні у камері? І чим тоді є наші міркування про наше життя? — чи не тим-таки обмеженням, яке ми намагаємося наповнити, морщачи свої начитані лоби, бездарними словами, думками і такими ж бездарними ідеями, породженими нашими природними обмеженнями або вихопленими з міркувань авторитетів — наших кумирів, учителів, попередників, наших реальних володарів і пригноблювачів.
Чи можливо себе перескочити, вхопити Бога за бороду?
Моя тиша триватиме вічно. Я прокидаюся в її щільних обіймах, снідаю та думаю з нею, йду вулицею чи згадую також із нею. Дивлюся на циферблат годинника і не вірю йому, бо він працює надто поспішно, натомість мені здається, що час насправді є повільнішим за чергування годин, днів і ночей, світанків і сутінків.
Мені хочеться, щоб обізвався телефон, хай би навіть це був бовдур доцент Пампушка. Я би запитав у нього, як твої справи, друже, як поживає твоя дружина, ти до неї не повернувся? Я навіть поговорив би з ним про мою статтю, яку йому пообіцяв ще кілька місяців тому до річного збірника і якої так і не написав. Сказав би безліч приємних і чистих слів, на які тільки була б здатна моя окрилена свідомість. Запросив би до себе, так, просто, на звичайнісіньку холостяцьку пиятику; ми добряче б випили, потім, якби були сили, пішли й догналися пивком, «Чернігівським» або «Сарматом». Але картина можливих наслідків такої пиятики одразу мене приводить до тями: Пампушка, коли вип’є, стає твариною, а мені не дуже хочеться з ним возитися. А ще б ми зайнялися плітками; Пампушка в цьому неперевершений. Я запитав би його: «Друже, які студентки люблять чоловіків?» Його очі, звичайно, від цього б заметушилися, в них би замиготіли хтиві, хитрі вогники і він би мені виклав все, що тільки знає: ота спала з деканом, а та з Федоровичем із кафедри економіки, пам’ятаєш скандал, як він приймав залік у вагітної, мацаючи її своїми руками? а та ще з кимсь, а в тієї недавно був сифіліс, її весь гуртожиток пропустив. Я уважно це б слухав, поки мені не захотілося блювати від цієї «сільськогосподарської» інтеліґенції. Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому не потрібні дисертації, які ми захистили. А про що ще можна нам, дрозофілам і холуям, поговорити? Пампушка хоче, щоб я написав статтю. Так! — непогана була б стаття.