Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
— А в наш час також є філософи?
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів її запитання.
— Ну… там сьогодні в Україні також є філософи?
Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти.
— Павло Володимирович, а може, якісь прізвища назвете? — встряв один із юнаків.
— Прізвища? Нема нікого.
— Що так і нікого? — перепитала вона.
— Всі померли, — відповів, пригублюючи пиво.
— Як? — запитала одна дівчат. — А ви? — не вгамовувалася вона.
— Я? Я — це зовсім інше. Я — просто вчитель.
— Але ж ви знаєте їхні… як там… думки, ідеї? — сказав той, хто бігав по коридорах голим.
— Ти знаєш, як народжуються діти? — подивився на нього. Він засміявся. — Але ж ти їх не народжуєш?
Ми весело розмовляли, жартували, вони розпитували про того пацана, який сидів у бочці, пили, знову пили, один з юнаків бігав за горілкою… Потім чомусь всі порозповзалися і я залишився, здається, з Мирославою (кумедне ім’я). А що було потім… не пам’ятаю. Труси мої лежали на підвіконнику, а біля ліжка на підлозі свіжо смерділа калюжа блювотини невідомого походження.
Я облизав сухі губи. Спробував ворухнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фраґмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я згадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило. Навіть якщо в неї самісіньке пекло — не лякало. Байдуже. Я пригадав одного польського поета, який хотів заразитися усіма можливими болячками і полегшено посміхнувся; я не можу дотримуватися того, що казав Зенон Китійський про хтивість. Хоча за це нестиму, мабуть, покарання. Поки я бродив санаторієм, у всіляких підсобках шукаючи підходящу шмату, аби помити в кімнаті підлогу, на мене наїхала «комендатура» — жіночка Валя, котра поселяла. Вона сказала, щоб я, безсоромний педагог, який баламутить студентів, замість того, аби їх чомусь учити, більше не дебоширив у санаторію, не кидав недопалками у вахтера і не блював на сходах, і взагалі, якщо не вмієш пити — не пий. Це, мабуть, Мирося обстругала мені кімнату й ті сходи і про це, мабуть, говоритимуть в адміністрації.
Який жах!
Я гидкий собі, гидкий, гидкий.
Несподівано стукають у двері. Я не маю сили відчинити, лише кволо кажу «ввійдіть». Орест і з ним ще двоє незнайомих студентів, у яких, я так розумію, невдовзі прийматиму екзамен, заносять до кімнати невелику торбу. Чорнявий високий хлопець із прищавим лобом каже, що це від нашого колективу, і простягає мені невеликий заклеєний конверт разом зі списком до десяти чи п’ятнадцяти осіб. Студенти між собою таємниче переглядаються, і це мені не подобається. Вони обмінюються незначними поглядами, ніби розмовляють невідомою мовою і не хочуть, щоб це бачили присутні. Я розгортаю список і читаю невідомі і трохи дурнуваті прізвища. Я й так би їм усім поставив те, що вони прагнуть. А прізвища й справді кумедні: «Ребета», «Щупак», «Корбаня», «Тищенко», «Копаниця»… випадкові люди, яких я побачу вперше у житті і мабуть востаннє. Раптом у дверях з’являється один із тих, хто вчора голим бігав і з ким я пиячив. Він весело посміхається, безцеремонно заходить до кімнати, голосно говорить, міцно тисне у привітанні правицю, одному зі студентів наказує «мотнутися в магазин» і принести все, що треба.
— Володимирович, — звернувся він до мене по-панібратськи, — може по сто? Мирося скоро прийде…
— Ні, ні, цього разу без Миросі.
Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби — це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.
Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.