Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Ти нещаслива, Еґґо? Заклопотана тим, що всі ще не осягнули, не зрозуміли Твого чудового чорно-білого мережива, арабесок і орнаменту, якого я ніде і ні в кого не зустрічав, якого досі ще не створило жодне мистецтво, і яким Ти приховуєш, закриваєш, ніби сором’язливою чи захисною маскою, Твої трагічні, синтетичні, очищені від будь-якої примарності й непотрібного баласту дрібних деталей — витвори. Їхній синтез настільки неминучий і неповторний, їхній рух, їхня боротьба настільки послідовна і необхідна, що Ти, — як Тобі це тільки властиво, — об’єднуєш чудовий сублімат форми із субліматом висловлювання, — і тільки орнамент слугує мантією для Твоїх витворів, у яку Ти дбайливо їх зодягаєш, щоб не занадто кричали вони болем і мукою. Бо не є Твоє мистецтво веселим. Ти реалізувала Норвідову тугу краси.
Ти нещаслива від того, що не всі спромоглися осягнути? Від того, що для декого та страва, яку ти готуєш, видається нездоровою?
Чи ж не Ти мені колись так розумно пояснювала про призвичаєність як послідовний замінник розуміння? Тож тим, які не хочуть розуміти, які не хочуть мислити або яким мислення видається неїстівним, — залиши Твою чудову й чарівливу посмішку, і облиш отой чинник, який неухильно продукує призвичаєність. Залиши собі час. Він Тобі допоможе. Він дасть Тобі перемогу, якщо Тобі на цьому залежить. Але для когось, хто так, як Ти, є улюбленцем богів, знайшов своє власне вираження в мистецтві, без прецедентів, без попередників, хто так, як Ти, продерся крізь чагарі, гущавину й небезпеки традиції і спромігся заясніти власною красою, хто так, як Ти, буде ревно наслідуваний, — а потім переслідуваний натовпом паразитів, які захочуть пожирувати на крихтах Твого мистецтва, — для Тебе, — кажу Тобі, — перемога має бути байдужою. Бо Ти вже перемогла. Ти дала своєму суспільству максимальну данину: своє власне, нічим не зіпсоване — я.
Ну, то й що, що вони не можуть пережити того, що Ти не користуєшся відблисками людського примітиву, що Твоє мистецтво позначене загальнолюдськими, а не виключно регіональними рисами, що ані природа, ані фотографія не є Твоїм учителем? Прецінь, у такому разі ми б мусили відцуратися мистецтва Сходу, і Єгипту, і Мексики, і Готики, в якому Ти закорінена, та і врешті — того славного народного примітиву, який любить понасміхатися з природи. Зачекай, Еґґо — час усе залагодить, а Твоїм щастям є чарівна весна Твого життя.
У тому кам’яному місті, вибрукованому під тиском атлетично нагромадженого бароко, ти живеш злоякісністю своєї крові. Знаєш круті і звивисті шляхи лихоманки. Що ж би Ти сказала, Еґґо, якби опинилася в моєму краєвиді, під низьким і розлогим небом, схожим на вовну стад баранчиків, серед лагідних кольорів і повівань нашого клімату? Тут зорі розгортають свою сумну нескінченність одразу за останнім парканом. Тут за ближнім краєм обрію краєвид кольорово спадає до Балкан. Може, тут — на лінії зникаючого ритму між сузір’ями неба, — розплющились би Твої очі, і може, вдень видима кольоровість світу увійшла б у них. Може б, Ти переконалася і погодилася замешкати трохи на поверхні, подихати кольоровим небом, виринути з підземних протоків крові.
Першодрук:
„Tygodnik Ilustrowany” 1938, nr. 40.
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Proza, s. 402—412 [на тему цього тексту див. розлогий коментар Єжи Фіцовського у кн.: Bruno Schulz, Księga listów, s. 180].
Голоси преси
Не шукаючи визнання світу, працює (у Дрогобичі) з бенедиктинською, радісною і сконцентрованою пристрастю дивний мистець, закоханий у легенди давніх століть, заслуханий у гомін минулого; розгрібаючи старі документи, риючись у міському архіві, досліджуючи поблідлий чорнильний слід костельних реєстрів, пан Ляхович у своїх візіях переживає минуле міста.
Пан Ляхович старанно вивчав старі польські служебники, літургійні книги та кодекси і так глибоко вжився у стиль тих творів мистецтва ілюмінації, що прийняв його як свій власний. Пан Ляхович має безпомилковий, декораційний смак майстра. Гармонізація тексту, орнаменту й образу досягається ним інстинктивно, без найменшого зусилля. Видається, ніби мистець цей наштовхнув(ся) в собі на багату жилу винахідництва, перехлюпування якої через вінця йому ледве вдається стримати. Це, поза сумнівом, — незвичайне явище епігонства, або мистецького атавізму, реінкарнація старого ілюмінаційного мистецтва та його повернення у сьогодення.