Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
* * *
Чи це випадково, що поет тріумфальної молодості взяв на себе тягар цього виклику, того «суспільного замовлення», що відчув їх як найособистіше доручення і покликання? Вєжинський є у своїй поетичній генерації тим, хто найсильніше пов’язаний зі своєю молодістю, для кого вона була не лише однією з епох життя, подоланою і закритою після того, як проминула, а великою програмою, маніфестом, за який він узяв на себе повну відповідальність своїм життям і творчістю. Його творчість — це виконання заповіту тієї молодості, яку він прожив повніше, тріумфальніше, зразковіше за інших. Ми бачимо, як рік за роком він переносить у зрілість, у повний розквіт те, що було в ній провіщенням, універсальним, біологічним збуренням, як рік за роком він наповнює й насичує барвою те, що було ескізом, як ярус за ярусом тієї геніальної молодості вростають в обов’язковий і зразковий, репрезентативний творчий вияв.
Сп’яніння свободою, відчуття розкошування від повернення собі у володіння її квітучого тіла! Вєжинський переживає повернення до історичної реальності біологічними категоріями, власним тілом, відшкодованими відчуттями. Входження колективного з примарних сфер позаісторичного існування у живу кров і м’ясо історичного життя набирає тут форми загальної ейфорії, якогось перехлюпування поза свої береги і межі. Біологія є тут символом, транспозицією історичної дійсності. У мікрокосмосі тієї репрезентативної і пречудової молодості свій вираз віднаходить величезний історичний факт: воскресіння державного буття, вираз тимчасовий, поки що оманливий і мерехтливий. Це один бік медалі: крилатий геній свободи, сп’янілий від повернення власного тіла. Минуло двадцять років, перш ніж поет вирізьбив її зворотний бік, перш ніж викував у ній знову обличчя волі, але вже зовсім інше обличчя.
Предивна ота паралель долі поета й історії колективного міту. Ми знаємо, як той міт прищепився на першій молодості тих, тоді двадцятилітніх, як на той ґрунт сердець та ентузіазмів він впав, наче молоде збіжжя. Без тієї молодості не було би Пілсудського. Та молодість його вимріяла, вигадала, вийшла назустріч його величі. Тоді це була ще імлиста магма міту, сповнена світанковістю і весною, заплутана у власному розквіті, загублена у власній гущавині, яка ще тоді не читала у собі ясно і ще тоді була сповнена щасливими непорозуміннями, розтоплена у власному розвихренні, у власній універсальній експансії. І міт той дозріває разом із поетом, дистилюється під тиском життя, його пізнань і проникнень, вбирає в себе замислення і гіркоту досвідів, губить пелюстку за пелюсточкою та розбурхана, палаюча квітка мегаломанічних претензій, входить у своє ядро, у плід, повний сконцентрованої поживності й сили. Згіркнув і затвердів він за той час, умістив у собі всю терпку й сумну мудрість епохи. Так поет визволився від одержимості власного молодістю, довершив і реалізував міт покоління, дав йому ім’я, під яким той міт перейде до нащадків як голос нашого покоління. Хто би міг припустити, що плід тієї молодості настільки гіркий і трагічний, молодості, яка тріумфально почалася під знаком «Весни і вина», що таким було її справжнє ядро. Радісне шаленство екстазу змінюється на грізну трагічну волю, безмежний біологічний оптимізм дає задній хід, повертаючись на найвужчі, звідусіль уразливі, трагічні позиції.
У «Волі трагічній» не лише дозрів до остаточної форми міт наших часів, а й поет дістався своєї найвіддаленішої мети. Велич героя, яку він звів на тій верхівці творчості, він виростив власними засобами. Для неї він дозрів і зміцнів до найвищої своєї сили, для неї заощадив у собі й зібрав докупи ту силу слова й думки, яка дозволила йому дорівнятися величі теми, стати відповідним їй. Звідти випливає внутрішнє право і покликання Вєжинського, тому, коли від імені героя він говорить у першій особі, то це не звучить як узурпація. Ця ідентифікація, те злиття героя і поета є тут легальним і правомірним. Немає у цій поемі жодного фальшивого вірша. На все поетові вистачило покриття, внутрішньої субстанції: він вибудував велич героя зі своєї власної пророчої величі.
* * *
Ще раз повертається велика фатальність історії Польщі, типова і трагічна ситуація її історії: особистість на голову переросла століття, геній любові і піклування пожирається нікчемністю. Те велике осамітнення, глушина довкола величі, патос тієї любові, яка водночас є ненавистю («що в Польщі любов означає стільки само, скільки й ненависть»), проводить поета крізь низку варіантів, крізь етапи тієї великої біографії і замикає ті етапи — кожен із них — в якусь монументальну ситуацію, в якесь баладне скорочення.