Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Дивна річ: найсучасніша історія з її вібруючим актуальністю криком без спротиву вкладається під пером поета в цю баладну форму, входить у те мітичне лігвище, як у своє природне річище. Тільки поет-провісник міг відкрити вуста тим справам так, щоб вони промовили ніби власним голосом. Тільки поет настільки репрезентативний, настільки пов’язаний духом зі спільнотою міг здійнятися до такої універсальної і простої тональності, віднайти таку анонімність вислову, так глибоко зійти до лігвищ мови і на їхньому дні знайти ту остаточну об’єктивність, звільнену від будь-якої віртуозності порожнечі, що наділяє ті вірші якоюсь вічністю, чимось універсально обов’язковим і зразковим. Складається враження, ніби поет лише звільнив щось уже готове, що століттями чекало у глибинах мови, що він ніби лише вдарив Мойсеєвим жезлом у правду — і викликав появу її джерельних уст. Складається враження, що у глибині мови, з її мудрості і підземних резервів він видобував найглибші істини Епохи. Виглядає так, ніби ці істини без участі поета формулювалися у своє найвище й остаточне висловлювання, що потрясає до глибини. Від тієї чудової риторики виникає дивне відлуння, ніби оманлива луна. Зразковість тих остаточних формулювань спричиняє те, що ми піддаємося дивній ілюзії, ніби ми вже їх десь чули. У багатьох місцях спершу видається, що поет використав якісь існуючі звороти, що цитує якісь віковічні формули польськості. Він так глибоко проник у дух мови, так дорешти злився з ним, що потік його натхненних слів виливається у форми ніби приготовані, у двійникові форми прислів’їв та народних зворотів. Лише вірш Міцкевича має в собі ту універсальність, є так само природно зрослий, так із глибин польських ідіом започаткований і такий же монументальний.

Такі поеми, як «Ніч нації», «Вітчизна хохолів», «Палац», «Бельведер», містять найвищі істини, до яких піднеслася історична свідомість Епохи. Вєжинський продовжує тут велику лінію польської літератури, що тягнеться від Скарґи до Виспянського. Видається, що ці вірші ніби ширяться луною у порожнечі, під темними склепіннями, у трансцендентному просторі — настільки потужним є їхній резонанс, настільки вони монументальні й мармурові. В інших, як, скажімо, «Сулеювек», «Самотність» — їхня риторика стихає, стає елегійною, занурюється у сутінковий, ліричний пейзаж, пейзаж дивно поглиблений і метафізичний, так, ніби це духовний пейзаж Польщі. Цей пейзаж, наче темне й імлисте тло, непомітно проникає в усі вірші поеми. Це пейзаж, наскрізь просякнутий історією, оповитий історіями, тяжкий від минулого — втілена есенція польськості.