Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Помираючи, входячи у вічність, оте обличчя занурюється у спогади, мандрує лавами облич, — щоразу блідіше, просторіше, аж нарешті з нашарувань тих інших облич укладається на ньому й застигає остаточною маскою обличчя Польщі — вже назавжди.
Першодрук:
„Tygodnik Ilustrowany” 1935, nr. 22 [нарис, написаний після смерті Юзефа Пілсудського].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Powstają legendy. Trzy szkice wokół Piłsudskiego, wstęp i opracowanie Stanislaw Rosiek, Kraków 1993, s. 19—26; там само, ст. 3—16 (Mit jako wódz), а також ст. 45—50 (Nota wydawcy) див. коментар та пояснення.
«Воля трагічна»
Складно повірити, що лише рік минув після того, як відійшов від нас чоловік, чия духовна постать, ніби печать, викарбувалася на краєвиді Епохи. Не стало з ним також і мантії часу, яку він скинув, але зберігся в ній формат його торсу. Видається, що зміна зачепила самі права перспективи, що якийсь потужний патос віддаленості збільшує дистанцію, видовжує промені у зворотному напрямку, розширює далечінь часу так, ніби година, яка плекає його в собі, розрослася до тягаря, яким він її розпирав ізсередини. Час, який своїм впливом монументалізує, затирає дрібні деталі, був тут непотрібний. Він здійнявся у повітря слідом за тим, хто відходив, по-орлиному злетів угору в напрямку його віддалення, і впав безсило, ніби вдарився об вічність. Отак перейшов він одразу з історії до легенди, ніби з кімнати до кімнати.
Чим є історія? Хто з належною проникливістю пізнав таємниці її ласки, секрет її прихильності? Нам невідома та містерія, яка розігрується віч-на-віч між нею та героєм, нам невідомо, які між ними відбуваються залаштунковості й таємниці. Чи є то таємниця коханої та обраного? Як же багато зайвих перераховує вона з байдужістю, повз скількох проходить, навіть не глянувши, як над нечитаними сторінками книги, аж нарешті затримається біля одного — раптом сповнена уважності й палкості. Тамтих зуживає прудко й побіжно — стільки в них є тривання, скільки подиху в тому однісінькому слові, яке змогли викрикнути у відповідь на її питання. Бо вистачило їх заледве на одне-єдине слово, всього їхнього життя вистачило заледве на один звук у вірші її загадки. Але ті, інші, приходять зі своєї глибини з готовою відповіддю. Усім своїм життям вони доростали до того питання, йшли йому назустріч — і раптом перекривають йому дорогу широко, як стіна. Вони одразу вже дорослі і повнолітні, так, ніби старші від самої історії. Звідти випливає сила і безпомилковість їхніх діянь, звідти випливає їхня велика, надзвичайна повноважність. Що ж дивного в тому, що вони збурюють мітичні лігвища, хоча й постають з тієї самої, що й вони, сповненої мороку батьківщини.
Це романтичне повір’я, що, мовляв, те, що має ожити в поезії, мусить померти в житті. Міт Пілсудського був готовий вже за його життя. Він висів несформований у повітрі, входив і виходив разом із зітханням із грудей. Це був міт потенційний, міт-стихія, сама лише несформована динаміка для великої легенди. Блискавиці з тієї хмари то тут, то там перепліталися зиґзаґами, але нікого не було стати на те, щоби висповідати ту хмару, скропити її безіменну електричність, витиснути з неї історичну суть, перевести у сенс й у слово те, що було в ній неартикульованим стократним шумом. Це завдання чекало на свого поета, судженого йому поета. Мусив він себе почувати настільки сильно врослим у той міт, настільки сильно виплеканим в його корінні, щоби могти позичити йому свої вуста без побоювань, що фальш, що брехня, що власне мале слово могло би вкрастися у те натхненне свідчення й пророкування. Дивитися у те на все небо велике обличчя міту і читати з нього, і виворожити, і вимріяти все, що в ньому безіменно марене! Витягнути його обережно разом з корінням із лона хмари, впіймати в пастки слів те, що переливалося у тих потенційних зарядах, у тій незв’язаній, помилковій електричності, а разом з тим не перервати пуповини міту, не замкнути його передчасно у форму однозначну й вимірювану! Бо дно міту мусить, — якщо хочемо, щоби залишилося воно живим, — комунікувати з незрозумілим і передсловесним, мусить залягати корінням у темній мітичній вітчизні. Темнота міту і гостра виразність актуальної історії: між Сциллою і Харибдою, між тих рифів мусив поет провести своє судно.
І зробив це, бо міт лежить перед нами у завершеному стані — досягнення незвичайне і велике: «Воля трагічна» Казімєжа Вєжинського.