Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
Отакого спектакля, чи Дійства, почав дивитися, ввійшовши до уявного театру, після того, як розсунулася завіса й на сцену вибігли постаті в білих халатах. Одна з них передала мені від приятеля записку, яку перед тим, як лягти на операційного стола, мій приятель устиг написати, навіть заадресувавши. Медична сестра й віддала записку, пересвідчившись, що моє прізвище відповідає тому, яким цидулка була заадресована. Там стояло:
«Друже, потурбуйся про все, що треба, бо ти єдиний мій спадкоємець. Здається, цієї катавасії я вже не переживу. Микола».
І він справді цієї катавасії не пережив. Що це все значило? Я не раз ту записку перечитав. Те, що бажав, щоб я заопікувався похороном, адже на ту пору родичів не мав, зрозуміло; я до того й удався. Тобто до всіх клопотів, які падають на живих, коли вмирає близька людина. Але стояло там більше: яка це «катавасія», ясно, але будова речення визначала й іншу, що відбулася раніше, отже, йшлося про його історію з Комп’ютерною Дівою. Не зовсім збагнув, чому назвав мене своїм спадкоємцем. У майновому плані ним бути не міг, бо не був родичем, але й родичів для цього катма. Однак медична сестра передала мені, крім записки, ще й ключі від його квартири, вкладені в маленьку торбинку. Чи значило це, що хотів, аби його ховали не з лікарні, а з квартири? Інакше цього не розумів, тому й вирішив: маю вчинити саме так. А попрощатися з ним могли б прийти колеги.
Відтак і почав бігати всілякими інстанціями, оформлюючи похорон і організовуючи всілякі доставки, а коли мали привезти Миколу Лика до нього додому, подався туди, адже ключі залишались у мене. Коли ж відімкнув двері, в обличчя вдарило застояне повітря: дивна суміш пахів книжок, чогось медичного, запахів побутових у їхньому затхлому варіянті й навіть чогось жіночого, хоч останнє я поклав на свою збудженість при всіх оцих оборудках. Постіль лишилася розкидана, на столику, де ми не раз пили і їли, провадячи довжелезні розмови, — неприбраний і немитий посуд і почата пляшка вина, біля якої стояла чарка, яку Микола завжди ставив для мене. Виходило, ніби знав, що притягнуся після біганини до його помешкання розбитий, утомлений і, як то кажуть, без ніг. Так воно, врешті, й було, отож щоб покріпитись, налив чарку, знайшов черствого хліба й пожовтіле сало — для князівського нащадка запас харчів завбогий — і пожадно ковтнув те, що налив, а трохи заївши, відчув, що того замало, тим-то друга порція помандрувала в мої кишки. Це трохи підбадьорило, отож повідчиняв вікна. Тим часом дістав і назву для мішанини застояних пахів — запах смерті. Навіть промовив уголос ці страшні два слова. Але длятися не було коли, і я почав прибирати передусім зі столу, бо саме на ньому мали би поставити труну з покійником. Аж ось уздрів конверта, а на ньому побачив знову-таки власне ім’я та прізвище. Це заінтригувало. Взяв конверта до рук: був заклеєний, а з тильного боку стояло: «Розкрити по моїй смерті». Отже, Микола залишив мені якесь послання. Хтозна-чому руки мої тремтіли, коли розпечатував епістолію. Вийняв складеного вдвоє аркуша й розгорнув. Брови мої стали сторч: це була посвідчена нотаріусом дарча на моє ім’я, з якої випливало, що мій приятель не помилився в останній записці, назвавши мене спадкоємцем, бо ним від хвилини, коли прочитав дарчу, ніби ставав насправді. Дивовижні речі!
Щоб заспокоїтися, вийшов на балкончика й запалив сигарету — руки й досі тремтіли. А назвав ці речі дивовижними тому, що, як описував, перед цим життя моє спинилося й ніби в бездонний колодязь почав падати; правда, не як важке тіло, а як пір’їнка, дедалі глибше поринаючи в чорному жерлі, поступово ніби перетворюючись у кулю, яка й вибухла описуваними подіями.
Отож тут, на балконі, власне, на куцому балкончику, пускаючи голубий дим у синє небо, я й спробував зосередитися. Відтак уздрів дивовижний захід, що палав малиновим вогнем, поєднаним із яскравою блакиттю, притому хмарки, що стояли на окоємі, здавалися рожевими човнами, що навіть білі вітрила мали, правда, цілком розтерзані. І я подумав, що це така в мене душа зараз розшматована. І стало раптом чогось жаль, бо мить зупинилася і я завмер, застиглий у ній. Бо такі ми в цьому світі: зупинені, прагнем руху, а коли рух закрутить і замотає, як пір’я, то починаємо прагнути спокою.