Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя
- Автор: Яхнина Евгения Иосифовна
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Петро Сліпчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя». Краткое содержание книги:
Покличе раптом Марі, яка збирає гусінь з яблунь, і запитає:
— Марі, який у нас сьогодні місяць?
— Червень, матінко, — відповідає Марі й не дивується.
Мати часто запитує у неї про таке, про що, здавалося б, і питати ні до чого.
— А число яке?
— Друге, матінко.
— А рік?
— Тисяча сімсот вісімдесят дев'ятий. — Марі і тут не дивується.
— А багато часу уже минуло відтоді, як поїхав Жак?
— Та вже рік з лишком, — відповідає Жакова мати.
— Сумно без нього! Щось давно вже від нього не було вістоньки. — Бабуся мовить ці слова зовсім тихо, ніби з собою розмовляє.
Марі здається, що вона при цьому зітхає. Але Марі не підтримує розмови. Вона селянка і з дитинства знає, що туга за сином, біль від розлуки з ним — це не для села. Там, у місті, живуть якісь інші люди, і хоча вони теж французи, та в них є час сумувати й замислюватись. А якщо в тебе коли й защемить серце від туги за старшеньким, пам'ятай, що там йому краще, ситніше, а тут без нього одним ротом менше.
І знову бабуся питає, продовжуючи ту ж саму думку:
— Рік, кажеш, минув? А про мій наказ нічого не чути… Мабуть, депутати не спромоглися й досі його прочитати.
— Хіба мало в них справ, у тих депутатів, матусю, — наважується висловити свою думку Марі.
Бабуся спалахує:
— Мій наказ не гірший від інших, я гадаю! Підсобили б нам пани з Генеральних штатів, дивися, й іншим полегшало б…
Марі хоче сказати матері, що в Таверні не гірше, ніж інших селах, що скрізь стогін стоїть, а накази так і сиплються до Генеральних штатів… Хоче, та не каже, дуже вже ослабли пам'ять і слух Маргарити Пежо.
Ось бабуся опустила руку із спицею. В другій — недоплетена панчоха. Та бабуся не дивиться ні на свою роботу, ні на гусінь, якої назбиралося повне відерце, не наказує віднести її курям. Бабуся Пежо втупила в небо свої великі блакитні очі, що від старості уже майже зовсім вицвіли.
Вона не працює, вона дивиться на небо. Є з чого дивуватися, якби був час. Але ж його нема ні в кого в Таверні. Кожен зайнятий своєю справою.
— Яке гарне небо! Я ніколи й не помічала, як швидко біжать по ньому хмари. Було, сто разів подивишся, чи не набігла хмара, чи не пошле бог дощику, а от не помічала, що хмари мчать по небу так, ніби вітрильник по Сені…
Марі з подивом поглянула на матір, але на небо подивитися їй уже було ніколи. Відерце наповнилося, треба віднести його в курник, випорожнити і знову взятися за гусінь. Від неї уже в очах рябіло Марі, але ж гілки великі, треба встигти їх усі облазити. Клементина й Мішель зайняті — возять гній. А Діді ще дуже малий, не доведи господи — зірветься і впаде!
Та незважаючи на всі бабусині дивацтва, вона залишалася повновладною господинею у своїм домі. І коли вона наказала викосити сіно, хоча трава могла б ще постояти, Андре мовчки заходився гострити косу. Марі ж тільки сказала:
— Як би ця косовиця не коштувала нам надто дорого! Ви ж самі знаєте, матусю, що косити заборонено…
Це було одне з останніх розпоряджень сеньйора: ніби відчуваючи, що недовго лишилося самоуправствувати, він заборонив селянам косити: адже в скошеній траві куріпкам ніяк ховатися. А тепер улюбленим заняттям сеньйора стало полювання на куріпок. Недарма приказка мовить: у кожного сеньйора своя фантазія! Так-от, граф де Кастель уподобав куріпок. Весною він наказав, щоб землю не угноювати, передбачивши, що м'ясо куріпок, які наїдяться селянського зерна в угноєній землі, тхнутиме. Тепер наказ про косовицю… Що ще він придумає на славу своїх куріпок?
Бабуся ожила від слів дочки і, мовби в минулі часи, сказала, як відрізала:
— Зараз саме час косити траву. З управителем графа я поговорю сама! Не той нині час!
Андре покликав Мішеля, і вони удвох пішли косити.
Бабуся Пежо, відчувши несподіваний приплив енергії й сили, пішла на виноградник. Сонця цього літа було мало, і грона хоч і налилися, здавалися Маргариті Пежо не настільки нагрітими сонцем, як належало б уже о цій порі року.
Але чи вона повільно працювала, чи сонце пекло занадто, і бабуся розімліла під його променями, а чи й справді Андре й Мішель косили недовго, — тільки не встигла вона озирнутись, як побачила, що до неї біжить Мішель. На обличчі хлопчика був переляк.