Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя
- Автор: Яхнина Евгения Иосифовна
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Петро Сліпчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя». Краткое содержание книги:
— Ба-бу-сю! Ба-бу-сю! — ледве вимовив він, так захекався від хвилювання й бігу.
— Ну, що там у вас трапилося? — суворо запитала Маргарита, а сама відчула, як і їй передається хвилювання онука.
— Куріпка! — прошепотів Мішель.
Бабуся розгнівалася:
— Та кажи ти, дурню такий, що там ще за куріпка?
— Бабусю, ми косили, усе нічого, та ось я як пішов загінкою, раптом чую, коса ніби за камінь зачепилася, і чи щось пищить, чи коса задзвеніла… Батько як поглянув, то аж скрикнув. Коса моя не камінь зачепила, а куріпку підрізала!..
— Ну, невелика біда! — сердито мовила бабуся. — Бачив хтось?.. Либонь, ви галас здійняли на все село?
— Ні-ні, — зрадівши, що хоч у цьому не винен, запевнив Мішель, — нікого близько не було.
— А Діді-базіка де був?
— Його Клементина з собою взяла.
— Гаразд! А куріпка де?
— Там і залишилася! — засмучено зітхнув Мішель. Не мовивши більше й слова, бабуся, наскільки їй дозволяло здоров'я, заквапилася до місця пригоди.
На щойно скошеній духмяній траві лежала маленька сіренька грудочка — куріпка. Поряд, спершись на косу, стояв здоровань Андре, Жаків і Мішелів батько. Він ніби завмер, і не можна було визначити, скільки часу він стоїть ось так: чи то став тільки-но, а може, закляк у такій позі з учорашнього дня.
— Ти що, панахиду по куріпці справляєш? — накинулася на нього бабуся. — Якщо так побиватися за кожним земним створінням, то сліз не вистачить! Краще б ти, старий дурню, дивився за сином. Йому все ж таки не сім років, он який здоровань! А косити ти його не навчив… Давай її сюди!
Переляканий Андре підняв ще теплу пташку, і цівка її крові потекла по його нозі.
— Е-ех! — докірливо промовила бабуся. — Навіть цього ти зробити не можеш. Давай сюди лопух, та величенький! — звернулася вона до Мішеля.
За хвилину куріпка була загорнута у великий зелений листок лопуха, і бабуся зі своєю ношею подибала до хати. Чоловіки полегшено зітхнули, коли вона зникла з очей, і знову заходилися косити.
— Тату, — після кількох хвилин мовчання звернувся до Андре Мішель, — як ти гадаєш, дасть нам бабуся покуштувати цього панського блюда?
— Навряд, — відповів роздумливо Андре. — Та й хіба нам вистачило б одної такої пташки на всю сім'ю?
Але на цьому історія з підрізаною куріпкою не закінчилася. В усякому разі, вона народила наступну…
Чи дала бабуся покуштувати комусь м'яса убитої пташки — невідомо. Про куріпку в хаті Пежо було заборонено згадувати. І все ж шила в мішку не сховали.
Не минуло й десяти днів, як бабусю, яка товклася на винограднику, бо ніяк не могла з ним упоратися, покликала Клементина. Це була височенька на зріст і дуже гарненька одинадцятирічна дівчинка; обличчям вона скидалася на Жака, гордістю постави — на матір, а вірніше, на бабусю за молодих літ, коли у неї від наречених не було відбою.
— Бабусю, приїхав пан Барі. Він хоче з вами поговорити. — Дівчинці стачило витримки проказати ці слова цілком спокійно, а серце в неї билося, як спіймана пташка.
Пан Барі був управителем у графа де Кастеля; граф довіряв йому всі справи по маєтку, і влади він мав доволі, щоб зіпсувати життя всій родині Пежо і кожному з її численних членів.
Бабуся пожувала губами, що було в неї ознакою великого хвилювання, машинально поправила чепчика і не поспішаючи, як і належить добре вихованій дамі, подибала до хати.
Біля ґанку на лавочці сидів, розкарячивши ноги, в недбалій позі пан Барі. Побачивши бабусю, він навіть не підвівся з лавки, не скинув капелюха, що бабуся відразу сприйняла як ознаку навмисне виявленої до неї неввічливості.
— Так, так, Маргарито Пежо! Значить, ти знову не хочеш підкорятися розпорядженням?
— Яким це розпорядженням?.. — Бабуся незалежно глянула на Барі й наказала Клементіні: — Принеси мені стільця!
Бабуся задоволено вмостилася на принесений їй онучкою стілець і одразу відчула себе на рівній нозі з управителем.
— За розпорядженням сеньйора, косити заборонено. А закони треба поважати.
— Ваша правда, пане Барі! — Маргарита Пежо підкреслено не назвала його управителем, як це робили інші селяни, що хотіли заслужити милість Барі. — Закони поважати треба. Але закону про косовицю я щось не пригадую.
— Ось що, стара, мені ніколи марнувати з тобою час! За скошене заплатиш штраф, щоб надалі нікому чуже не кортіло!
— Що ж, то накажете півлугу нескошеним залишити?..
— А мені байдуже, буде твоя ділянка лиса чи ні, — явно знущаючись, відповів Барі. І про всяк випадок додав: — Ви тут своєю косовицею всіх наших куріпок наполохали…
При слові «куріпки» бабуся здригнулася. «Невже прочули чи хтось наклепав?» — майнуло у неї в голові. Вона не знайшла, що відповісти.
А Барі, свердлячи бабусю очима, помітив її хвилювання.
— Ти гадаєш, стара, коли ми далеко від вас, то нічогісінько не знаємо, що у вас робиться? Даремно ж ти так думаєш!..
— Та ніхто ж поганого не хотів! — вихопилося в неї.
— Ось я-а-к! — аж зрадів Барі, відчувши, що бабуся щось приховує. — Не хотіли?.. Знаю вас! Зла не хотіли, та все ж таки наробили…
Бабуся, завжди така винахідлива, зараз мов оніміла. А Барі усе помічав та мотав на вус.
— Ну, розповідай усе як є, мені набридло чекати! Я розумію, винна не ти, а твій онук.
— Та він же не навмисне, він тільки…
Бабуся зненацька вся похилилася й осіла. В її голові перемішалося усе, що її турбувало безсонними ночами, усе, чого побоювалася, добре приховуючи страх, коли опинялася отак віч-на-віч зі своїм ворогом — чи то був сам управитель, чи один з його підручних.
А Барі, знущаючись, вів далі:
— Так от, стара, аби тобі повіки не забулася куріпка, ти спочатку заплатиш п'ятдесят су штрафу за те, що самовільно косила, а потім…
Але бабуся перебила його, сплеснувши руками:
— Боже мій, боже! То скільки ж коштує одна пташка? П'ятдесят су! Де ж нам взяти…
Маргарита Пежо не доказала фрази — вона раптом відкинулася назад і, зісковзнувши зі стільця, впала додолу.
Барі злякався.
— Ей, хто там?! — крикнув він не своїм голосом. — Пані Марі, швидше сюди!..
На крик управителя прибігли Андре, Марі й Клементіна. Та вже було пізно. Маргарита Пежо померла, не доживши кількох тижнів до дев'яноста років і одного місяця до революції.