Темнолесникове прокляття

А потім запала тиша. Квінт тривожно роззирнувся довкіл.

Тунель знову був залитий тьмяним червонястим сяйвом. Потвори ніде не було. Як і Маріс!

— Квінте, — долинув до хлопця її крик, відбитий довгим тунелем.

Квінт зірвався на ноги. Жахлива бестія щойно скуштувала крові — крові Маріс — а тепер запопала і саму дівчину! Квінт грізно стис ковіньку. Його темні очі палали.

— Я йду! — відгукнувся він.

І хлопець чимдуж погнав тунелем. Кругом мерехтіло-яскріло повітря. А попереду, вся в багряному сяйві, тікала кровожерна тварюка.

— Квінте! — волала Маріс. У голосі її бриніли жах і розпука — дівчина дійшла краю.

— Згадай, яка ти хоробра! — закричав у відповідь Квінт.

Знагла світло погасло. Квінт біг далі, аж поки натрапив на розтоку. Він спинився. Наставив вухо. Із правобічного тунелю долітали тихе сопіння та форкання.

— Так ось ти де, — процідив крізь зуби Квінт, запалавши раптовим гнівом. — Ляжу трупом, а тебе злапаю!

І нагнувши голову, він помчав низеньким і страх вузьким тунелем. Скеля гула і світилася. Блимало повітря. Знову далеко попереду замріло червоне сяйво.

Квінт уперто, дедалі пришвидшуючи біг, переслідував тварюку, яка ще тільки вчора гналася за ним самим. Раз по раз спотикаючись і зашпортуючись, він силкувався чимхутчій проскочити тісний тунель, щоб не згубити з очей і не перестати чути своєї здобичі. Якби з Маріс щось сталося, Квінт ніколи б собі цього не простив.

Зненацька світло зникло знову. Напевне потвора кудись звернула. Квінт добіг до звороту, пристояв, наставив вухо дослухаючись, і знову кинувся на звуки, що віддалялися.

— Тримайся, Маріс! — гукнув він. — Я доберуся до тебе!

Він збивав кісточки пальців об шкарубкі стіни, перечіпався об нерівності камінної долівки під ногами, боляче вдарявся об низьку стелю — але вперто біг далі. Гнів кипів йому в грудях, поки хлопець гнався за бестією, яка, сопучи та форкаючи, невтомно волокла кудись Маріс. Він летів щодуху, а все ж утікач зі своєю жертвою дедалі відривався.

— Живіше, — бурмотів Квінт. — Я не можу їх згубити.

Та навіть підганяючи себе, Квінт відчував: з кожною секундою бігти важче. Кам’яні щільники утворювали страхітливий підступний лабіринт. Крихітні тунелі давали початок величезним, а ті несподівано розгалужувалися на незліченні менші переходи, що кривулясто розбігалися врізнобіч. Невже він їх уже згубив? Квінт зупинився. А куди тепер?

— Маріс! — закричав хлопець. — МАРІС!

— Квінте!

Голос озвався лівобіч. Звучав він кволо та знеможено. Крутнувшись, Квінт побіг на нього. Тунель поширшав і повищав, тож він рвонув уперед, відчайдушно намагаючись наздогнати їх.

— Квінте!

Тепер голос бринів гучніше. Він мусить їх нагнати.

— Я йду, Маріс! — знову заволав Квінт. — Тримайся!

Діставшися протилежного кінця тунелю, Квінт звернув за скрут — і завмер на місці. Щелепа йому відвисла. Освітлений тьмяним сяйвом тунель зяяв попереду пусткою. Ані сліду чудернацьких вогнів — ані блимання, ані спалахів! І, хоч як він натужував слух — ані звуку.

— Але ж мені не примарилось! — глухо пробуркотів хлопець, тремтячи всім тілом. — Маріс! — гукнув він. — МАРІС!

Виляски від його криків — тільки й того! Він похитав головою і повільно рушив уперед.

— Не могла ж вона отак із доброго дива узяти й зникнути. Вона…

І тут він почув отой звук — тихе дряпання. Але звідки ж воно долітало? Не спереду — це ясно як день. Хлопець повернувся кругом, пройшов трохи назад і уважно прислухався.

Звук повторився. Якесь дряпання, якесь шкрябання. І, якщо це тільки не лихий жарт його уяви, — тихе сьорбання. Кров похолола йому в жилах.

Він обережно поминув вигин і за який десяток кроків уздрів перед собою червоне світло, що лилося з отвору в самісінькому низу тунельної стіни, розгортаючись по дну віялом, схожим на калюжу крові.

— Проклята Небом місцина! — лайнувся Квінт. — Я ж напевняка сюдою проходив!

Щойно тунелі відлунили його розлючений голос, як дряпання та сьорбання в норі раптово стихли, а червоне світло згасло.