Юнаки з вогненної печі

Він засміявся, але якось нещиро — між нами все-таки незримо стояла Лариса. Але я про Ларису з ним говорити не бажав, натомість сповістив, що по Києву ходять чутки про арешти і що саме зараз треба сховати і знищити все нелегальне.

— По-моєму, це вони самі пускають таку пушку,— сказав Артур.— А знаєш чому? Шукати й вилучати сам-видав — це робота копітка, а так пустив чутку, і люди самі познищують усе, що треба і не треба. От роботу і зроблено.

Я розповів про свою пригоду на автовокзалі.

— Ну, це річ звичайна,— сказав Артур.— Профілактичний наскок. Теж може робитися з подвійною метою: злякати таких овечок, як ти, а друге: може, на потрібне собі наскочать. Щось цього разу віз?

— Ні,— сказав я, а про себе відмітив: ось звідки Ларисина думка, що я овечка. Виявляється, це Артурова думка.

— По-моєму, не треба бути таким самонадіяним,— сказав я.— Мені про майбутні арешти казали люди, яким не можу не вірити. Дуже серйозні люди.

— А вони звідки дізналися? — спитав Артур поблажливо.

— Про такі речі не розпитують. Мій обов’язок це переказати.

— Обов’язок перед ким?

— Перед собою й вами,— сказав я.— Для того й приїхав.

— Знаєш, що на це скажу? Ми надто стережемося і надто перебільшуємо здатності тих собак. Вовків боятися — в ліс не ходити. І ще одне скажу: у нас завівся такий шиз: манія переслідування. Все нам здається, що нас хтось вистежує, підслуховує, ми вже й слова боїмося сказати, записочки пишемо, оглядаємося на вулиці, чи хто за нами не йде — так і з глузду зсунутися недовго. А мені все це осточортіло: хочу говорити те, що думаю, і щоб нікого не боятися. Хочу, зрештою, закинути ці ідіотські підручники, щоб не пускати в голову й на язика оту гидь.

— Ну, коли думаєш учитися далі,— сказав я,— без тієї гиді не обійтися.

— А я піду на технічну спеціальність.

— Там теж учитимеш історію партії і марксистську філософію. А ні, тебе виключать за неуспішність.

— Отже, що пропонуєш? — аж підхопився Артур.— Щоб я брехав і говорив супроти сумління? Звивався як вуж, щоб захопити дипломник?

— Нічого не пропоную,— сказав я спокійно.— Кажу те, що є, а кожен крутиться у цьому світі, як вважає за ліпше.

— Нудить мене від цього марксизму, партій, брехні, брехні, брехні! Нудить од цієї Росії, якою мені тикають щохвилини у очі, що вона така славна, розумна, геніальна, вища всіх і краща всіх. А по-моєму, вона бездарна, тупа й жорстока. Завалю я ці екзамени! Заздрю тобі, що все це покинув і плюєш на такі речі!

— А я таки вчитися хочу,— сказав.

— Задкуєш? Чи вже, може, зломило?

— Ні,— сказав я.— Але хочу вчитися. Знаєш, що я в Києві пізнав? Те, що ми знаємо — мізер мізерний, а без розвиненого інтелекту всі наші помисли — дитячі ігри.

— Отже, що радиш?

— Взяти себе в руки і вчитися,— сказав я.— Інша справа, що брати в душу, а що не брати. Можна, наприклад, вивчати історію фашизму, інквізиції, комунізму, але це не значить, що сповідувати їхню ідеологію, переймаючись нею. Вивчаєш тваринний і рослинний світ зовсім не для того, щоб стати биком чи кропивою, а щоб про них знати. Ясно: бик може боднути, а кропива вжалити, але й це не причина, щоб їх не вивчати.

— Ну, остання твоя аналогія софістична,— промовив, дивлячись на дошки столу, Артур,— але, загалом, ти, може, й маєш рацію. Однак... з душі мені верне від цієї трахомудії. Знаєш, що я зроблю, коли здам екзамени? Влаштую вогнище інквізиції: всі ці підручники урочисто спалю. Зошити, щоденники, пенали — все, що нагадує осоружне школярство. Ми вже з хлопцями домовилися.

— Йдеш від заперечення інквізиції до інквізиції?

— А що, лишати собі цей мотлох на пам’ять?

— Ні, чого ж? В тебе є молодша сестра. А ні, здай у макулатуру. На зароблені гроші купиш собі свищика, матимеш утіху й користь.