Юнаки з вогненної печі

— Не спите, отче? — сказав перший я.

— Не сплю,— почувся хрипкий голос.— Давно не бачив людей — в глибокі хащі завело тебе, юначе. Тут рідко ступає нога, а ти своїм словом про нові війни ляхів з козаками розвередив мені душу.

Не міг бачити схимникового обличчя і знати, що відбувається в його душі. Врешті, це мені було байдуже, більше турбували власні болі.

— Давно вже ви тут? — спитав у схимника.

Той спершу не відповів. Мені навіть здалося, що питання недоречне. Однак глухий і схвильований голос таки озвався до мене:

— Не лічу днів. Мені не потрібні дні, й місяці, й роки. Але коли вже казати правду: то з того часу, коли козаки видали ляхам гетьмана Павлюка. Тоді я сказав: на цій землі, де вояки видають ворогам свого ватажка, щоб зберегти власну шкуру, мені не потрібно лічити часу. Ліпше піти в безчасся і безлюддя.

— Це значить, отче, що пробули в пустці десять років. Чи ж дістали спокій душевний?

Цього разу схимник мовчав довше. Я, однак, хотів відповіді, більше того, чекав на неї, наче мені по-особливому на цьому залежало.

— Відповім тобі,— мовив нарешті,— не своїми словами, а Єфрема Сирина: “Доки звір живе самотою в пустці, він не знає людського батога й пужална. Доки дикі кози тримаються в горах, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх остригти”.

Ми лежали в темряві, й кожен із нас відчув, що зустрілися недаремно, що давно чекали на цю зустріч — це було, мені здавалося, у глибині думок наших і потаємних прагнень. Але говорити вголос про потаємне не зважувалися — не були аж такі близькі.

“Я прийшов сюди зі світу,— думав я втомлено,— що плаче й кипить від крові людської. Добре говорити й проповідувати про війну, навіть священну, а тяжко вбивати ближнього свого. Добре говорити про перемогу, а тяжко бачити непоховані трупи, де вороння викльовує не відданим землі очі. Я сміливо пішов у те змагання і не ховався в кущах, я гордий з того, що цього разу козаки перемогли ляхів, але скільки пролилося крові, які великі й широкі річки — це непомірно жахнуло мене і зруйнувало мені душу!”

Що міг думати в цей час схимник? Очевидно, хотів у мене розпитувати, що робиться в тому світі, хто такий Хмельницький, імення якого я йому назвав. Невже тоді, коли було по-зрадницькому видано Павлюка, на Україні не вмер козацький дух, а козацька мати за цей час встигла народити нових визволителів?

Я відчував, що хвилююся. Може, все-таки розповісти цьому дикому, захованому в лісі чоловікові про все, що пережив? Мої очі розпалювалися, вже відчував той дрож, який завжди проймав мене перед битвою. Коли звучали труби й гриміли тимпани, коли йшла вперед під розгорнутими хоругвами і знаками піхота, коли горлали вершники і глухо стукотіли кінські копита, аж стогнала земля, коли пилюга здіймалася хмарою, а сам Хмельницький мотався на своєму чудовому румаці й гучним голосом нагадував, що настав день утвердити волю віри й батьківщини.

— Коли не спиш,— почувся глухий схимниковий голос,— то розкажи.— Що там відбувається у тому скаженому й шаленому світі?

— Гаразд, отче,— мовив я.— Слухай, як можеш, бо все це колись переживав і ти.

І я побачив величезне поле, на якому розгорілася битва. Ми вже мали після битви на Жовтій Воді двадцять шість гармат і гарматок. Особливо чудові були п’ятнадцять водних гарматок, вони були нового штибу і мали тільки два колеса — їх привезло з собою водне військо, котре спускалося Дніпром. Було то в п’ятницю, одинадцятого травня, коли рушили від Жовтої Води назустріч коронним гетьманам. А вже шістнадцятого травня, в середу, на сьомому тижні після Великодня, з’явилися перед ляхами. Був тоді чистий і свіжий ранок, і ми всі відчули — нас чекає попереду важка січа. Сходило сонце, було воно неначе вмите — добра ознака для вояків. П’ятнадцять тисяч нашої кінноти рушило вперед, з ними був я,— ми сміло вдарили на ляхів. Ті недовго тримали бойовий стрій і почали відступати до свого окопу. Ми билися так, що боліли нам плечі, а в очах стояв кривавий туман. Я сам скинув списом на землю ротмістра і бачив, як мій кінь ударив його копитами. Ротмістр закричав...

Так, ротмістр закричав, роздерши рота, — жахлива маска, відчай, незмірний біль — вона стоїть, та маска, в мене перед очима; я десь іду, і вона переді мною, я сплю, і вона переді мною, я сплю, і вона мені сниться, я їм, і не можу не побачити її і не почути того страшного крику!

Але тоді червоний туман заслав мені очі — я бився вже з іншими. Ворога лягло зо три тисячі, отож тільки й могли, що відстрілюватися з того окопу. А коли надішла наша піхота й гармати, їм стало непереливки. Гармати закидали їхній обоз кулями — я бачив, як густо падали вояки, як здіймалися ставма поранені коні, і чув передсмертні крики. Це була якась несусвітня варвітня: ламалися вози, зупинялися валки, сплутувалися голоблі — все змішалось у купу; крізь дим я дивився на все те і відчував піднесення, яке завжди відчуваєш, коли справа, за яку ти постав, перемагає. Ляхи побачили, що місце для оборони вони вибрали незручне, й рушили обозом на гору, що здіймалася неподалець. Але там не зупинилися, бо побачили нашу силу й кинулися чимдуж донизу. Тут вишикувались у лави, але ми вдарили на них із гармат і почали колошматити зусібіч їхній обоз. Я бачив, як падають від наших гарматних і мушкетних стрілів жовніри, як вони зводять до неба нажахані і зболені обличчя й тягнуть туди в молитві руки, як вони волають і кричать.