Юнаки з вогненної печі

— Очевидно, хтось розказав, що бачив у мене Біблію,— смутно сказав батько.— Дивуюся, які в нас темні люди.— Тепер на нас дивляться на вулиці, як на прокажених. Дехто й вітатися перестав — бояться. О, вони зуміли нагнати людям жаху! І не тільки темним, але й усім — я теж за тебе боюся. Не того, що щось натворив, тут я певний, а того, що ті можуть тобі щось пришити, а то давні майстри — шити. Скільки безневинних людей пропало ні за цапову душу.

— Думаєш, тепер це можливе?

— Все можливе! — сказав батько.— Оцього я й боюся. Боюся, бо вони взяли тебе на гачка, а коли так, то й діло знайдуть. Вони самі кажуть: був би чоловік, а діло знайдеться. Коли в тебе почнуть розпитувати, кажи правду, але без хвостів.

— Що значить — без хвостів?

— Сам маєш знати. Нічого такого, чого вони не знають. Щоб не могли за того хвоста вхопитися й заплутати. Але від того, що вони знають, не відрікайся, бо тоді за тебе візьмуться всерйоз. Зроби тільки те, що вони знають, нешкідливим для себе й друзів твоїх і не піддавайся на їхні вудочки, загрози, провокації, бо коли заплутаєшся, з того болота не вилізеш. І не забувай, що вони страшенно мстиві, тож не задирайся з ними й не доказуй своєї правди, бо їм правда непотрібна, а тільки завести людину під петлю, зламати її й заплутати в свої сіті. Менше говори, а більше слухай, відповідай тільки на запитання, а за ці межі не виходь. Фальшиві свідчення і звинувачення рішуче відсікай. Уся їхня сила в тому, що люди не вміють тримати язики за зубами, а ще страшаться непомірно. А страхати вони вміють і не тільки страхати, а перетворити людину в твань. Тобі треба вилізти з того болота. Але Боже борони, вигороджувати себе, а топити інших — тоді до кінця життя мучитиме сумління. Не вдавай, що ти добрий і правильний, а друзі твої погані. Зрада — це найгірше, що є у світі.

Дещо з цих речей я вже чув, батько повторювався, але, очевидно, для того, щоб я ліпше запам’ятав. Говорив повільним і спокійним голосом, ніби хотів, щоб я з цієї науки не згубив ані слова. Передавав мені свій досвід, хоч як на мене, був, може, аж занадто обережний. Але його вчила так чинити Біблія: “Не йди на суд нечестивих!” і “Не кидай перел перед свиньми”. Зрештою, ці афоризми він повторював мені не раз, а тепер пригадував. Не раз дивувався з його розсудливості, хоч він був простий чоловік, а тепер мав нагоду пересвідчитися в тому ще раз.

— Гаразд, тату,— сказав я.— Кидати перел перед свиньми не буду.

— Оце і все, що я від тебе хотів би,— мовив він.— Хай тебе боронить Бог.

Те, що мій батько був віруючий, я здогадувався, свідчив про те його великий інтерес до Біблії, але був він віруючий-самотник. Тобто не відвідував ані церкви, ані сект, хоч мав одного приятеля, з яким вони розмовляли на біблійні теми. Свої оригінальні погляди на Бога і на стосунок людини з ним він уже частково виявив і виявить мені пізніше, і я хочу їх обов’язково тут записати, бо згодом сам їх перейняв, а зараз говорити про те не місце.

Зараз же я був зворушений його увагою до мене — щиро турбувався й уболівав. Зрештою, було й з чого: незабаром мене й справді викликали в КДБ, де між мною і слідчим із Житомира, в присутності якоїсь понурої особи, котра не назвалася, відбулася тривала розмова. Слідчий назвався капітаном Остюком і почав мене розпитувати про Славка й Артура. Спитав мене, чого я покинув Житомир і перебрався до Києва, на що я щиро оповів, що побоювався: після звільнення з кочегарки в Житомирі мене на роботу не візьмуть. А тунеядцем, сказав я, бути не збираюся, бо бажаю чесно, як всі люди, працювати й приносити суспільству користь. Розповів так само просто, нічого не притаюючи, епізода у школі, через що навчання я покинув, і Остюк мене раптом похвалив за цей учинок, сказавши, що я зморозив, звісно, дурницю, але йому моя принциповість подобається. Наступне питання було про Артура, при цьому дивився на мене, як вуж на жабеня, хоч намагався вдавати, що дивиться, як батько на сина. Я сказав, що справді з Артуром ми дружили, але моя дружба з ним розбилася і ще перед тим, як виїхав до Києва.

— Чому ж розбилася? — м’яко запитав Остюк, до речі, говорив він зі мною українською мовою.

Я зніяковів і сказав, що вони, як організація всюдисуща, повинні знати це самі. Остюк сказав, що вони, звичайно, все знають, але мене допитують як свідка, тож мушу про причини нашого розладу сповістити від себе.

— Причини інтимні,— сказав я і знову замовк.

Остюк почав наполягати, щоб я сказав, а я огинався, ніби й справді соромився. Нарешті потупив очі й трагічно промовив:

— Він відбив у мене дівчину.

Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.

— Чи не давав він тобі читати анти радянську літературу або чи не бачив ти такої в нього?

Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь бозна-яку літературу?

— А що, в нього знайшли таку літературу? — поцікавився ніби ненароком я.

— Чого це тебе дивує?

— Та він взагалі майже нічого не читав,— сказав я.— Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.

— Але в нього таку літературу знайшли,— сказав Остюк.

— Ну, це, може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавився.