Юнаки з вогненної печі

— А, думаєш, я розумію?

— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка.— Сльози знову потекли в неї по щоках.

Ми йшли якийсь час мовчки.

— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...

— Чому не зважуєшся?

— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?

— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.

— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо щось випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.

Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з якоїсь державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.

Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар уже зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов’ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.

— Прощай, Славику, прощай розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.

Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до навколішніх шерехів. Ридали солов’ї.

— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.

Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.

Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужішати. Але ми поки що не хотіли байдужішати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.

— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..

Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як з відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...