Юнаки з вогненної печі

Був вояком, і втома валила мене з ніг. Уже не біг, як перше, а втомлено брів через ліс, намагаючись пригасити трепет у тілі. Стояло безвітря, і від того тут, між стовбурів, які вогко світилися, було задушно. Я важко дихав, але не спочивав, лише вряди-годи роззирався. Спокійно поспівували пташки, земля подекуди поросла густою папороттю, і, коли проходив через неї, сухо шаруділа, наче не хотіла піддаватися й згинатися під моїми ногами. Мав я запорошену одежу, коло пояса висіли кулешниця й порохівниця, а груди оперізували шабельтаси. Але зброї не мав, не мав на голові й шапки, і моє мокре волосся злиплося. Піт стікав до лоба, очі були запалені, а вуста зашерхли. Я йшов, мнучи папороть чи глицю, а коли втомився до решти, сів під дерево, обіпершись спиною,— голова впала мені на груди. Приплющив очі й просидів так якийсь час, здавалося, слухав пташиний спів, а може, просто замарив. Марив, але відчуття свідомості не губив. Чув навіть, як повз мене прошелестів вуж, а коли вийшла з-за дерев лисиця, я розплющився. Лисиця злякано відскочила й кинулася геть у зарості, а мені здалося, що то майнув хвостом сон. І я справді заснув. А приснилося мені величезне поле, всіяне незліченним чорним гайворонням, яке ходило червоною, наче кров, землею й дерло ту землю гострими лазурями. Довкруж порозкидувано зброю: риштунки, шабельтаси, шаблі, мушкети, гаки й півгаки, гармати більші й малі, розбиті вози, мертві тіла коней з роздутими животами, гора відрубаних голів. Поміж усього того ходило гайвороння, і очі птахів червоно полискували. Вряди-годи вони кричали, але так гучно, що закладало вуха. Може, від того я опам’ятався: над головою й справді сиділа зграя ворон і надсадно кричала. Хутко скочив на ноги й пішов швидше, а зграя ворон знялася з дерева й полетіла наді мною, голосно каркаючи. Я ж тікав уже не тільки від того страшного поля, яке мені привиділося, але й від ворон, бо так ворони себе ведуть, коли людина гине. Отож я йшов і біг, перечіплювався й падав, зводився й плентався стежками, а коли стежки зникали, йшов навпростець. Вони ж кричали над головою, мов скажені. Часом зупинявся й, звівши голову, горлав на них, але це мало що давало. І вже коли заходило сонце, коли вже не мав сили ані йти, ані бігти, побачив у лісі схимникову яскиню — невелику, грубо сколочену хатину. Постукав у двері і сказав, звищуючи голоса:

— Отче, я вояк із війська Хмельницького. Мене застала в цьому лісі ніч.

Рипнули двері, і я побачив височезного, вдягненого у чорне бороданя.

— Давно ніхто не турбував мій спокій,— сказав, пильно оглянувши мене, схимник.— Але, коли постукав у мої двері, заходь!

Лише зараз побачив, що у схимниковій правиці була затиснула важкенька довбня. Я спробував приязно всміхнутися, але обличчя моє, здається, тільки скривилося. Тоді я опустив голову й проказав покірливо:

— Дякую, отче. Шукаю даху над головою, і неймовірно змучений.

Отак я й потрапив у ту яскиню. В ній було майже темно, хіба біля образів миготів маленький вогник та блимала ще свічка у схимникових руках. Але цього світла було замало для мешкання, і я відчув майже дотиково холодну вогкість кутків, їхню бездонну глибину й непрозорість. Відчув запахи трав, які змішувалися з духом непровітрюваного приміщення й немитого схимникового тіла. Той ішов поставити свічку біля печі, повернувся до мене спиною і, освітлений свічкою, став схожий на ведмедя: кошлатий, неповороткий, незграбний у своїй схимницькій одежі й дикий.

Я дихнув на повні груди й зморено впав на ослінця.

— Заблукав у цьому лісі,— сказав я.— Думав, ночуватиму під деревами.

— Під деревами ночувати не годиться,— мовив схимник просто й лагідно.— Призвичаюйся, чоловіче, в моїй пустці, я радий людям. Однак мені час віддати Господові молитву.

Підійшов до образа, намальованого невправною рукою, але яскраво, і важко впустився навколішки. Я дивився на його велике, кострубате тіло, на образи, що німо стерегли спокій мешкання, на свічку, яка потріскувала біля печі, й поступово з-перед моїх очей відступила темрява. Салаша було складено із грубих колод, на одній стіні висіла шабля, а на столі лежала грубезна розгорнута книга.

Ще раз зирнув на схимника — той бубонів молитву, і я з незбагненною жадобою прислухався:

— Царю небесний, утішителю, душе правди, що всюди єси і все наповняєш, скарбе життя і життя давче, прийди, й уселися у нас, і очисти нас од усякої скверни, і спаси, добрий, душі наші. Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!

Я слухав цей голос у сутіні, голос кошлатого, дикого чоловіка, який покинув світ пристрастей і знав тільки розмову з Богом, і тиха благість наливалась мені у груди. Бо я бачив, що цей молільник ніби огортається світлом і ніби поселяється всередину кулі, у чудний такий захисток, коли можна заплющити очі й колихатися, забувши про все, що гризло й турбувало, про минуле й теперішнє, а про майбутнє зовсім не думаючи. Отож хай буде тільки цей мент, думав я, коли чути заспокійливе схимникове бубоніння й коли ним переймаєшся, адже саме до цього прагла моя важко змучена душа.

— Боже мій, ти дивно великий! Ти в славу й красу одягнувся, зодягнувся у світло, як у ризу!

І я відчув, що мене забирає в полон молитва, яку схимник проказував гарячим сухим шепотом, таким сухим, як ця темрява й ніч, як світло свічки й колодяні стіни. Мене забирала в свої лабети ніч, повна одухотвореного етеру, коли кожен порух людський — двічі порух, а кожне слово людське — двічі слово! Я відчував, що мене тягне додолу, до землі, на дно цієї ночі й темряви, звідки найліпше бачити Божі очі, що запалюють душу рівним вічним вогнем. І я також упав навколішки, вклякнувши перед образами позаду схимника, й зашепотів те саме, що проказував і він: