Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Крім того, у цей період застосовували також так звані фоґлери, або легкі гарматки, що заряджали з казенної частини: порохова камера фоґлерів не становила єдиного цілого з люфою, але набивалася окремо і вкладалася в особливий виріз у гарматі. Проте від фоґлерів досить швидко відмовилися, бо на той час було дуже важко добитися надійного замикання порохової камери для унеможливлювання прориву розпечених порохових газів, що не тільки становило небезпеку для гарматної обслуги, але й суттєво зменшувало ефективність використання рушійної енергії порохових газів.
Наприкінці XV — на початку XVІ ст. сформувався стиль бойових дій, що згодом дістав назву «старого польського порядку». Він народився в процесі розвитку старих середньовічних польських тактичних форм, що послужилися до перемоги польського (та польсько-литовського) війська у конфліктах XV ст., у тому числі до перемоги під Ґрюнвальдом у 1410 р.
«Старий порядок» передбачав сильний центр, поділений на два великих загони, звані хуфами. Цей передовий та головний («вальний») хуфи складала важка кіннота: копійники та гусари-раці. Головний хуф стояв за передовим, на досить значній відстані, щоб забезпечити для командувача-гетьмана можливість маневру своїми силами. Передовий і вальний хуфи становили головну ударну силу війська. Крім того, вальний хуф міг слугувати резервом.
Крила утворювала легка кіннота, вишикувана на кожному крилі у три загони (посилкові хуфи), із яких останній («страченці») складався з добірних вояків та використовувався як резерв. Гетьман міг послати його в бій, коли треба було вирішальним останнім ударом нарешті перехилити шальку терезів на свій бік або коли не було вже чого втрачати. Ці загони також були шиковані на значній відстані один від одного.
Таке бойове шикування було добре придатне як для атаки, так і для оборони. Посилкові хуфи могли використовуватися для маневру з охоплення супротивника або ж для того, щоб зобразити удаваний відступ, затягнути супротивника під удар головних сил. Також, оскільки всі корогви складалися як із важкої, так і легкої кінноти (у різних пропорціях), це забезпечувало бойовому шикуванню певну гнучкість. Наприклад, копійників під час їхньої атаки підтримували стрільці з тих же корогов, що вели обстріл ворога, «розм’якшуючи» його шикування. Стрільці також уміли вести обстріл ворога через голови своїх копійників та долучатися до атаки холодною зброєю в разі необхідності.
У самих хуфах корогви ставили у шаховому порядку, щоб якби атака першої лінії корогов не змогла зламати супротивника, вони мали змогу відступити через проміжки другої лінії, яка у свою чергу з новою силою вдарила на супротивника.
«Старий польський порядок» був адекватним для протистояння сусідам Польського королівства, але, хоча польські гетьмани ним довго та охоче користувалися, він був старомодним порівняно з методами ведення війни, що розвивалися в Західній Європі. Піхота займала невелику частку збройних сил Польщі, і в рамках «старого польського порядку» її розміщували у першій лінії між переднім та посилковими хуфами. Іноді піхоту розміщували на флангах. Часто позиції піхоти були трохи відсунуті в тил порівняно з шикуванням кінноти і замасковані. Завданням піхоти було погамувати вогнем атаки ворожої кінноти, а також (якщо піхота була розташована на флангах) запобігти обходу польського шикування супротивником. Маневрувати на полі бою піхота могла погано.
Артилерію використовували подібно до піхоти. Скорострільність да далекобійність гармат була невисокою (хоча найважчі польові гармати могли вистрілити на кілька кілометрів, прицільно стріляти можна було на відстань десь до 800 м, а дистанція ефективного вогню була ще меншою). Люфи гармат швидко перегрівалися і не давали можливості вести постійний вогонь. Крім того, ведення вогню з гармат потребувало великої кількості гарматної обслуги. Пересувати гармати по полю бою було важко; крім того, для артилерійської позиції треба було підготувати шанці. Після кожного пострілу гармату треба було знову наводити, а розпечену люфу охолоджувати водою після кількох пострілів. За таких умов маневрувати артилерією під час битви було неможливо, тому особливу увагу гетьмани приділяли вибору позицій для гармат (гарний приклад такого вибору артилерійської позиції дає битва під Оршею 8 вересня 1514 р. проти московського війська).