Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
У Великому князівстві подеколи вдавалися й до скликання загального ополчення, коли до зброї закликали все доросле чоловіче населення краю. Це була знаменита «Погоня», що згадується ще у привілеї Ягайла 1387 р. «Pogonia vulgo dictum», у якій мали брати участь не лише шляхта (non solum armigeri), але всі чоловіки, що здатні носити зброю. Проте таке траплялося рідко. Погоня була скоріше не стільки військом у повному значенні слова, скільки способом організації мирного населення для оборони краю. Її завдання були надзвичайно вузько окреслені як переслідування ворога, що втікає. Крім того, бояри побоювалися озброювати простий люд, тож до загальної Погоні доходило нечасто, і в окреслюваний період великі князі за потреби обмежувалися або частковою мобілізацією чоловічого населення, або притягненням до війська мирного люду поза рамками Погоні у вузьких технічно-допоміжних функціях. На початок XVI ст. Погоня перетворилася на старовинну й майже забуту традицію.
Треба зауважити, що на татарському порубіжжі, що було слабо залюднене, шляхти, що мала виступати земською службою, було небагато. Так, на Київщині у третій чверті XVI ст., коли вже почався процес реколонізації Степу, було усього лише 193 шляхетських сім’ї. На Волині ж шляхта виставляла, за переписом 1528 р., 789 «коней» (кінних бійців). Ще 834 «коні» виставляли волинські магнати, із яких наймогутніший, князь Костянтин Острозький, виставляв 426 «коней». Для розуміння контексту нагадаємо, що усього Велике князівство за переписом 1528 р. виставляло 19 858 «коней» (за мінімальною оцінкою насправді незначно більше).
У той же час незначна кількість шляхти на порубіжжі дещо компенсувалася більшою загальною мілітаризацією суспільства. Військовий обов’язок міст на зламі XVI ст. став анахронізмом на Волині, але зберігався у Київській та Подільській землях ще більш як сто років. 1514 р. великий князь Сигізмунд у привілеї київським міщанам наказує, щоб вони виступали в погоню за татарами «кінно і збройно, кожен своєю головою та згідно зі своїм станом, так як на війні служити без жодного замешкання та отягування, як ми їм, або урядник наш розкаже». Крім того, на цих теренах до військової служби залучали частини сільської людності, цілий особливий прошарок «слуг». 1471 р. над Россю налічувалося 136 слуг, або три чверті тамтешніх чоловіків. У інших прикордонних місцевостях становили вони від 10 до 25 відсотків людності. Особливо численними були слуги поблизу Києва: на початку XVI ст. у восьми навколишніх селах налічувалося 246 «димів» слуг. Їхньою «службою тільки на війну ходити, а подимщину давали за великого князя Вітовта щотретього року, а коли на війну йдуть, то подимщину не дають».
Документи відзначають сильне скорочення кількості слуг протягом першої половини XVI ст. Частково це пов’язано із переходом їх до вищої (шляхетської) верстви або до козацтва, але важливим фактором була також і їхня загибель (а також розпорошення) у боротьбі з татарами.
Наймане військо було нововведенням, що стало можливе із розвитком господарства Великого князівства, зокрема з більш інтенсивним рільництвом та збільшенням виробництва збіжжя. Бояри князівства ставали все більш зацікавленими у господарюванні на власних добрах і з неохоче відволікалися на військові справи. Але формування затяжного (найманого) війська стикалося з великою проблемою: найманці потребували грошей, а державній скарбниці Великого князівства хронічно бракувало готівки. Усе ж таки з огляду на постійну небезпеку з боку Криму і Москви Велике князівство запровадило постійний найманий контингент із кінних корогов раців (переважно сербів), від яких веде родовід гусарія Речі Посполитої. Це рішення виявилося надзвичайно вдалим, бо на східних та південних теренах саме легка, але в той же час здатна на ударний бій, кіннота виявилася оптимальним родом військ, щоб протистояти як татарській, так і московській кінноті.
Найманої піхоти було небагато. Траплялася вона переважно у почтах литовських бояр та в контингентах, які виставляли міста Великого князівства. Метрика Литовська 1507 р. зазначала, що, наприклад, київський воєвода «утримує немалу суму слуг», на чиє «виховання» великий князь передавав доходи з київських корчем та київське мито, а також половину доходів з черкаських корчем. У наступні два роки «на києвскиє и смоленскиє жолнери, на дворан» було видано із ковенської скарбниці 3783 копи грошей литовських. Відомо також, що київський воєвода найняв 1520 р. 200 кінних та 300 піших вояків.