Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Ударною зброєю литовських копійників був спис («древо»), нерідко легший від тогочасних західноєвропейських чи польських лицарських лансів. Також вживано було сулиці (дротики), коротші й легші від списів. Вміння влучно кидати сулиці було традицією литовської кінноти. Цікаво, що схожа традиція на той час зберіглася лише у кінноти на протилежному кінці Європи, у знаменитих іспанських хінетів.
У рукопашному бою литовські лицарі билися мечами та шаблями, що набували, на відміну від Польщі, все більшого розповсюдження, а також різноманітними кинджалами.
Легка кіннота мала легше захисне озброєння: тіло було захищене переважно різного роду стьобаними каптанами («перешиваницями» чи тягиляями), зшитими з кількох товстих шарів тканини. Подекуди литовські кінні стрільці мали кольчуги. Захист голови забезпечували кольчужні каптури або шоломи-мисюрки з кольчужними бармицями, що захищали шию. Основною зброєю легкої кінноти був композитний лук східного типу, а для рукопашного бою вживано шабель та тесаків (кордів).
Нечисленна литовська піхота (яка у боротьбі з татарами грала роль гарнізонів укріплених міст та замків) була озброєна дуже різнорідно. Металевий захисний обладунок був рідкістю, зустрічалися «перешиваниці» або шкіряні каптани. Також до захисного озброєння належали щити. Голову піхотинці захищали шоломами, але траплялося вступати у бій і без них. Піхота билася списами, піками та бойовими сокирами, маючи як допоміжну зброю мечі та корди.
У з’єднаному польсько-литовському війську більш легкі литовські відділи подекуди включали до загального бойового порядку, особливо там, де можна було використати їхню більшу маневреність. Легку кінноту могли долучати до стрілецьких корогов, а копійників — до польських важкоозброєних копійних корогов. Але литовські воїни з більшою охотою воювали в окремих загонах під командою власного гетьмана, як це і сталося під Лопушним.
Головною ударною силою у з’єднаному війську була польська важка кіннота. Важкоозброєні копійники носили повний плитовий обладунок, який досяг вершини свого розвитку на початку XVI ст. Найвідомішими центрами виробництва обладунків були міста Північної Італії, зокрема Мілан, та Південної Німеччини, зокрема Ауґсбурґ та Інсбрук. У Польщі першість у виробництві обладунків мав Краків. Загалом, Малопольща (регіон Польщі навколо Кракова) була центром зброярського виробництва, виробляючи протягом XVІ ст. половину усієї зброї королівства у своїх 490 зброярських майстернях.
Обладунки часто покривали багатим оздобленням, хоча зрозуміло, що таке дороге озброєння могли собі дозволити лише багатші з воїнів, магнати та командири окремих загонів. Найбагатші могли навіть замовити собі обладунок у міланських чи ауґсбурзьких зброярів-платтерів. Більшість копійників мала простіші плитові обладунки, подекуди навіть старожитні, що дісталися їм у спадок. У боротьбі проти легкоозброєних татар копійники могли не одягати повного обладунку (гарнітури), лише його окремі елементи, переважно кірасу та шолом.
Також треба відзначити, що, хоча коні копійників також часто були захищені плитовим обладунком (що складався з нагрудника, налобника на голову коня, та кіраси, що закривала задню частину коня, з’єднаних системою ременів та защібок, яка забезпечувала необхідну для руху коня еластичність обладунку), у боях із татарами кінський обладунок вживали рідко.
Наступальне озброєння копійника включало довгий (до 130 см) меч, але головною зброєю був тяжкий 4-метровий спис-ланс.
У кінних корогвах разом із копійниками перебували також стрільці, озброєні луками (що витіснили завдяки татарському впливу арбалети (куші) середини XV ст.) або частково мушкетами. Захисною зброєю у них були кольчуги (панцирі).
Копійники загалом не були придатні до швидких акцій проти татар у степу, де потрібна не стільки сила удару, скільки рухливість. Найкраще в боротьбі з чамбулами показали себе стрільці, але і вони не завжди могли протистояти татарам. Ідеально придатною до боротьби з татарами виявилася кіннота нового типу, гусари. Спочатку гусари були легкою кіннотою походженням із Сербії та Угорщини, де вони вже мали досвід боротьби з татарами на службі в Османської імперії, на що, власне, й звернули увагу в Польщі. Перші наймані в Угорщині гусарські загони з’явилися в надвірній корогві 1500 р. Як уже згадувалося, в історичних джерелах їх називають рацами чи рачами, за тогочасною назвою сербів, серед яких початково набиралися ці війська. Рачі билися легкими списами та шаблями чи мечами, а для захисту від ударів і стріл уживали невеликі прямокутні щити, а також шоломи та кольчуги.