“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією

Після Другої світової війни содомітський рух знову набирає сили. Під егідою Міжнародного комітету за сексуальну рівність збираються всесвітні конгреси содомітів.

29 серпня—2 вересня 1952 року у Франкфурті-на-Майні відбувся 2-й конгрес за сексуальну рівність. Він був останнім, на якому лідерство належало содомітам з Німеччини. В 50-х — 60-х роках центр сексуальних злочинців перемістився до США. Знову зазвучали імена американських гомосексуалістів — А. Кінсі, І. Верес, Д. Арго, Ю. Візенбах, Р. Візенжаген, вони тиражувалися у виданнях найбільших газет і журналів США. В Нью-Йорку виник Фронт звільнення сексуальних меншин, який став штабом здійснення сексуальної революції в частині пропаганди й насадження содомітства.

Содомітство стало способом життя більшої частини Америки. Її символ сьогодні — єврейська акторка, лесбіянка Мадонна (справжнє ім’я Л. Чікконе). Важко знайти таке поєднання вульгарності, відсутності смаку й демонстративної розбещеності, на яких вона, власне, й зробила собі кар’єру. На виду у населення всієї Америки ця содомітка постійно здійснює наругу над Християнською Церквою, блюзнірськи маніпулюючи хрестом між ногами. Оголосивши себе бісексуалкою, американська порнозірка робить гроші, займаючись содомізмом на сцені, бере участь у пансексуальних оргіях, мастурбуючи перед глядачами[163].

Содомізм знайшов своїх прихильників серед багатьох “християнських” церков США, зокрема лютеранської, кальвіністської, євангелістської, а також єпіскопальної церкви, унітарїїв і методистів.

Проте іудеї не втілювали свої сексуально-маревні ідеї ні у своїй нації, ні в сім’ї. “Зигмунд Фрейд (1856— 1939), чи не найбільший з усіх єврейських інноваторів, не любив “модернізм” у майже в усіх його виявах, — пише Пол Джонсон. — Фрейд управляв своєю родиною на патріархальний лад. Ні Маркс, ні Фрейд не застосовували своїх теорій до своєї оселі й родини... Не прикладав він своїх ідей і до власних дітей. Коли його синів починали цікавити “життєві факти”, посилав їх до сімейного лікаря”[164].

Можна наводити чимало прикладів, але ще в 1929 р. сіоністський діяч М. Гроссман на сторінках берлінського журналу “Світанок” декларував: “Ніякі зусилля антисемітів не зупинять зростаючої сили німецького єврейства... Майже неможливо знайти хоч одну галузь німецького життя, в якій євреї не брали б більш ніж очевидну — панівну участь”[165].

І дійсно, не лише фінанси й промисловість, а й література, театр, кіно, преса були майже повністю підпорядковані іудеям.

Берлінський “Світанок” у 1925 р. писав: “Література — галузь, в якій євреї представлені найбільше, але далеко не єдина галузь єврейської діяльності. І в театрі на кожному кроці зустрінете євреїв-режисерів, акторів, співаків і танцюристів.

Режисер Макс Рейнгард — театральний новатор й законодавець. Його три берлінські театри — визнані храми сучасного драматичного мистецтва; три диригенти Державної Опери — Бруно Вальтер, Еріх Клайвер і Отто Клемперер — улюбленці всього музичного світу. Найвидатніші драматичні актори сучасної Німеччини — Зігфрід Арно, Фріц Кертнер, Макс Палленберг, Ернст Дейч — також євреї... Пройдіть редакціями, книжковими магазинами, театрами, парламентом і бюро великих гуманістичних рухів у Берліні, Франкфурті й Мюнхені. Подивіться на книги, що виставлені у вітринах, і на афіш, що красуються на перехрестях. Ви з подивом побачите, як багато добре відомих вам осіб та імен, які ви вважаєте чисто арійськими, належать євреям.