Білий попіл

— Ну, як ти? — запитав Томаш, сівши поруч. — Токайське! Певно, з особистих запасів сотника?

— Не можу сказати, що радий тебе бачити, Томаше.

— Чого ж так? — він відкоркував пляшку й понюхав. — Пахне сонцем на березі Дунаю. Бував там?

— Ні, — відповів я, насилу стримуючи роздратування.

— Я теж, — сказав Томаш. — Чому такий тоскний?

— Як тобі сказати… Останнім часом ти з’являєшся до біди.

— А спершу, по-твоєму, було інакше? — щиро здивувався він, а потім розреготався зі свого жарту.

Це й справді було влучне спостереження, тож і я мимоволі всміхнувся.

— Мені тільки одне не до вподоби, — сказав я. — Не знаю, хто ти і що маєш на мислі.

— Сьогодні мені на мислі було тільки перекинути чарку-другу. Чесно!

Я помахом прикликав шинкаря, й він одразу ж вийшов з-за шинквасу.

— Ще один чистий келих, — попросив я.

Шинкар миттєво здимів.

— Чув, що сталося в маєтку? — запитав я Томаша.

— Ні, — він поглянув на мене з неприхованим подивом. — Знову хтось ґеґнув?

Я уважно вдивлявся в його обличчя, щоб зрозуміти, чи він не лукавить. Невже й справді знає?

— Так, — кивнув я.

— От бачиш, — сказав Томаш. — Якщо комусь на роду написано випасти з вікна, то жоден удар каменюкою по загривку такій людині не зашкодить. Згоден?

Він поклав гірку тютюну на квадратик паперу й скрутив цигарку одним вивіреним рухом.

— Нащо ти вдарив її сьогодні вранці? — запитав я.

— Є запитання важливіше, — сказав він і налив собі вина у келих. — Що ти такого наплів їй, аж нещасна жінка сторчма кинулась у вікно?

— Я?!

— А хто вибіг з її кімнати, перш ніж бабця вирішила політати?

Я ковтнув вина. Томашеві подобалося грати в карти… І, схоже, в наших розмовах карти завжди здавав він.

— Хто в маєтку працює на тебе?

— Ніхто, — Томаш реготнув і прикурив од свічки на столі. — Крім тебе, звісно.

— А щоб ти не діждав… — вихопилось у мене.

— Чого ж? — здивувався він. — Хіба в нас не спільна мета?

— Що ти знаєш про Настиних батьків? — запитав я. — У них були ще діти?

Томаш вмить перестав блазнювати і навіть насупився. Він торкнувся пальцем до губ і озирнувся.

— Тут, знаєш, невеличкий хутір, — мовив він пошепки, нахилившись до мене через стіл. — І всього лише одна Настя. Нащо всім знати?

— Отже, ти щось знаєш з цієї історії?

— Дивно, що й ти дізнався! Розтопив, значить, серце старої Марфи?

— Вона мало що встигла розповісти… — я знову ковтнув вина і відхилився на спинку стільця.

І тут я помітив, як хтось мені помахав. Я придивився. В кутку за столиком сидів Іван — товстун із родимкою, який на поминках умовляв мене рятувати свою душу. Томаш, перехопивши мій погляд, теж обернувся, та Іван встиг опустити очі, втупився в стільницю.