Білий попіл

Дбайливо піднявши їй голову, обережно влив до рота трошечки води. На щастя, вона спромоглася на кілька ковтків, дихання трохи вирівнялось, але погляд і далі був стеряний і сповнений жаху.

— Ви мене чуєте? Марфо?

Вона знову захрипіла і спробувала відштовхнути мене — нічого вже не тямила.

— Скажіть мені правду: хто вбив панночку?

Я нахилився до неї так низько, що її губи майже торкалися до мого вуха. Навіть відчув на шкірі її уривчасте дихання. Нарешті вона відповіла:

— Вона… Втопилася…

Ці слова прозвучали так тихо, що я спершу подумав, ніби мені причулося.

— Хто втопився? Соломія, сотникова дочка — хто її вбив?

Зазирнувши повитусі в очі, побачив там порожнечу. Навряд чи вона розуміла зараз, що каже.

— Марфо! Ви чуєте мене? — помітивши, що їй нібито вдалося зупинити погляд на моєму лиці, я додав. — Це я, Марфо!

І тоді вона зайшлася тим таки безумним вереском, який сьогодні вранці сполошив вороння на старій вербі. Я аж відсахнувся з несподіванки.

Стара сиділа на ліжку, широко розплющивши пусті очі божевільної й нестямно верещала.

Вибігши з кімнати, я помчав у інше крило дому.

— Пане сотнику! Пані Анно!

Я тарабанив у всі двері, та ніхто не відчиняв.

Тоді я прожогом кинувся вниз.

— Є тут хтось?!

Вибіг надвір і вже на ґанку наштовхнувся на здоровила-камердинера, який здивовано витріщився на мене.

— Де сотник?

— На конюшні, — відповів мордань.

І тут знову закричала Марфа. Ми обидва задерли голови, поглянувши на її вікно. Якраз вчасно, щоб почути звук розтрощеного скла й побачити, як нещасна Марфа вилітає разом із розбитою шибкою головою вперед, ламаючи тонкі віконниці. Вона не переставала кричати, аж доки її тім’я з неприємним хрускотом вдарилося об мощену каменем доріжку. Перекотившись через зламану шию, вона впала навзнак. Її вицвілі осклілі очі дивилися в помережане багрянцем небо, і погляду цьому було байдуже до скалок скла, які ще сипалися згори…