Білий попіл

— Тому що Вій не може увійти в коло, накреслене білим! А коло, обведене круг Марфиного ліжка, було розірване, — втаємничено сказав він. — У ньому була прогалина, розумієте?

— І це — причина смерті? — запитав я, вагаючись, а може, встати і піти собі, якщо він спробує потвердити такий висновок. — Прогалина в намальованому на підлозі колі?

— Не меліть нісенітниць! Причина смерті — падіння з вікна! Але що змусило її вистрибнути? Якого лисого? І відповідь на це запитання очевидна: Вій знову тут! Ось чому я повинен надійно захистити себе, перш ніж розповісти те, заради чого вас покликав.

Іван знову став навкарачки й навів лінію в тому місці, де вона видалася йому занадто тонкою. Потім заходився кумедно повзати й ретельно перевіряти свою роботу, що давалося цьому огрядному чоловікові дуже нелегко: він сопів, охкав і тяжко дихав.

До того ж Іван, вочевидь, недобачав, тож йому доводилося нахилятись до самісінької підлоги, — він замало не викреслював нове коло своїм носом.

— Деякі люди вмерли від білої немочі, незважаючи на захист кола. Та з’ясувалося, що в тих випадках кола були розімкнуті — Анна щоразу помічала ці прогалини.

— Пані Анна? — зацікавився я.

— Атож! Люди в цьому ще нічого не петрали. А тільки-от людина лікувалася-лікувалася, а потім усе одно вмирала. То кликали Анну, мовляв, як так? Багато хто зопалу винуватив її, — він знову витер піт. — А вона обійде, обійде навколо ліжка — та й покаже: отут і отам лінія розірвана. Хоч трохи, але стерта! Або від початку намальовано було погано, або хтось випадково вичовгав!

— Отже, все діло в цих колах?

— У прогалинах, — виправив він мене. — У прогалинах…

Іван нарешті підвівся, взяв пістоля, звів курок і сів на стілець, поклавши зброю собі на коліна.

— Хіба демона можна застрелити з пістоля? — удавано серйозно поцікавився я.

— Срібна куля, — знічено сказав Іван і дурнувато почухав собі голову дулом пістоля.

— Що ви робите?! — не втримався я.

— Що?

Тепер він здивовано дивився на пістоль, направивши його собі в обличчя.

— Та приберіть хоч палець зі спуску! Ви зараз голову собі рознесете!

— Тіпун вам… — Іван похапцем сплюнув через плече.

— Покладіть цього бісового пістоля, я вас прошу!

— Та не згадуйте ж нечистого! — жалісно сказав він, та зброю все ж таки поклав на коліна.

Я полегшено зітхнув. Запала тиша.

— Давайте вже поговоримо про Хому, — попросив я Івана.

Він кивнув і після короткої паузи мовив:

— Хома не винен.

— Так… І чому ви у цьому певні?

— А чому він має бути винен? Тому що кохав Соломію? Хіба це перетворює людину на вбивцю? Як на мене, то це радше виправдання.

— Це все? — я відчув розчарування.

— А що є проти Хоми, крім вигадок Марфи? — вів далі Іван. — Що бачили люди, які збіглися на її крики? На пагорбі навіть панночки не було! Марфа каже, що вона втекла. І що? Знайшли її? Бачив хтось, як вона йшла додому? А я вам от що скажу: Хома і його мати лишалися єдиними християнами на хуторі, ми ж усі на той час вже давно забули про Христа. Махнули на Нього рукою. Нам уже багато років нема ніякого діла до Господа, тому що поруч — пекло, і страшить нас тільки той, хто може вийти з його брами.