Білий попіл

— Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж… То тільки коло й може його спинити… А моя душа, пощерблена гріхом, зогнила до решти.

Марфа знову вмовкла. Я підвівся й підійшов до вікна, намагаючись не порушити священного кола пупорізки.

— Скажіть, Марфо… Це ваше зло… Воно якось пов’язане зі смертю панночки?

— Я тому й покликала тебе, — сказала стара. — Лікар намагався лишити мені надію, але ж я знаю, що не побачу світання. І що перед смертю не матиму змоги навіть висповідатися… Не пригадую, щоб мені було коли-небудь так лячно, як зараз…

— Ви хочете полегшити душу?

— Я розповім тобі все. Все від початку. І тоді, можливо, ти виправиш бодай щось із того, що ми накоїли.

Марфа дивилася просто перед собою. Попри смертельно бліде лице, її очі були живі, а погляд — чіпкий. Я знову вмостився в крісло, щоб вона могла мене бачити.

— Уважно вислухаю кожне слово, — тихо сказав я.

— Це сталося того року, коли на нас напала біла неміч. Узимку. Лише через кілька місяців після того, як видужав останній хворий. Я тоді, як і зараз, працювала в маєтку. Трохи знала, як людей лікувати. Хутір був менший, ніж тепер… Та роботи не бракувало. Якось… Покликали мене до однієї селянки, яка саме мала народжувати. Вона була молода й сильна, але дитя йшло ногами вперед, та ще й чималеньке таке… Гадала, що виживе з них хтось один. Дитя народилося синє, тричі обмотане пуповиною навколо шиї… Я зразу забрала його… Та через хвильку дитя закашляло й почало дихати. Я загорнула його в свою пухову хустку, а сама повернулася до породіллі… Й сказала їй, що дитя мертве.

— Навіщо? — запитав я здивовано.

— Бо діти — то скарб. І деякі люди ладні віддати за нього все, що мають… А та жінка могла понароджувати собі ще і ще…

Вона замовкла, віддихалася й продовжила:

— І вона таки народила… Але через багато-багато років… І протягом всіх цих років я себе ненавиділа. Та більше, ніж себе, я ненавиділа те нещасне дитя, яке вкрала. Ненавиділа за те, що воно не закричало відразу, — і цим ввело мене в страшну спокусу…

Її тяжке дихання стало ще уривчастіше, стара знову замовкла.

— Що було далі? — я розумів, що Марфі будь-якої миті може забракнути сили, щоб завершити свою сповідь.

— На чім я спинилася? — спитала вона, ніби щойно прокинулась.

— Ви сказали, що тільки через багато років та жінка народила собі другу дитину…

— Так. Дівчинку. Її назвали Настею… І сьогодні вона накреслила для мене це коло… Їй і невтямки, яким чудовиськом вона опікується.

— Настя?!

— Наша добра Настя… Вона — сестра тієї нещасної дитини.

Я навіть нахилився вперед — боявся проґавити бодай слово.

— А що стало з тією викраденою дитиною? Кому ви її віддали?

— Ти знаєш цю історію не гірше за мене… Тільки забув.

— Скажіть! — попросив я. — Скажіть, заради спокою своєї душі!

Вона помовчала. Потім вдихнула на повні груди, та відразу зайшлась кашлем — тяжко, надсадно.