Білий попіл

— На дідька мені здались якісь угоди з тобою?!

— Бо тільки я можу допомогти тобі повернути двадцять років твого життя! Не доведеш свій розслід до кінця — і з тобою назавжди лишаться тільки жалюгідні обривки спогадів. А ти навіть не згадаєш її ім’я!

Наливши собі повний келих вина, я вихилив його одним духом. В Томашевих очах я бачив розуміння й навіть співчуття.

— Ти кохав її? — раптом запитав він.

Я не очікував такого запитання. Та гнів минувся, і я не бачив сенсу відмовчуватися.

— Понад усе життя, — відповів я. — Це єдине, що я про неї пам’ятаю.

Томаш узяв зі столу загаслий недопалок самокрутки і знову прикурив його від свічки.

Підійшов шинкар.

— Як вам засмакувало наше вино?

— Дуже добре.

— Це для вас, — тихо сказав господар, нахилившись, і непомітно тицьнув мені в руку якийсь папірець.

— Радий чути, — голосно додав він і повернувся за шинквас.

Я глянув на Томаша й побачив, що він свердлить мене поглядом.

— Від кого записка? — запитав він безцеремонно.

Я не відповів, а лише мовчки розгорнув папірця.

Нервовим, нерівним почерком там було написане таке:

«Пане Білий! Не можу підійти до вас, бо ви прийшли не сам, розмова ж ця не для чужих очей та вух. Приходьте сьогодні вночі, будь-коли, як тільки зможете вирватися, в дім біля церкви — той, на якому флюгер у вигляді риби. Собаку я прив’яжу, тож одразу заходьте. Якщо можете, візьміть усе необхідне, щоб більше не повертатися в маєток. Ідеться про ваше життя або смерть».

І ще — підпис.

«Ваш приязний друг Іван».

Томаш очікувально дивився на мене. Я всміхнувся на всі тридцять два й, поглянувши йому просто в очі, сказав:

— Чистий папірець, уявляєш?

Й одразу підніс записку до полум’я свічки. Томаш кивнув:

— Мені весь час передають пусті записки.

Він підняв свій келих і спорожнив його трьома великими ковтками.

— Та все ж таки, — сказав він, підводячись, — ти б попередив автора, що стара Марфа сьогодні вже намагалася тобі все розказати. І чим все скінчилося?

Він зайшовся дивним, трохи моторошним сміхом. Потім загасив цигарку об край столу біля мене і, не зронивши більше й слова, пішов.

Я пошукав очима Івана, але за його столиком уже сиділи якісь інші люди. Котелок дудлив черговий келих пива. Що ж… Може, щось з того і буде… Я хлюпнув собі ще трохи вина й цідив його, повільно ковзаючи поглядом від столу до столу. Підійшов шинкар. Прибрав недопалок і запитально поглянув на Томашів келих.

— А ваш друг…

— Уже пішов, — сказав я.

Шинкар кивнув і забрав келих. Він приходив ще раз чи двічі — пересвідчитися, чи все гаразд. Я кожного разу казав, що краще й бути не може, а потім перевіряв, як там мій Котелок. Нарешті я дочекався: впоравшись із пивом, Котелок підтюпцем поспішив до виходу. Я боявся, що до нього ще хтось пристане за компанію, та мені пощастило.