Білий попіл

Мені снився візниця Семен.

Він правив конем, сидячи в сотниковому тарантасі, а біля його ніг лежав великий клунок з їжею, що зібрав Тимко. Семен приїхав на цвинтар. Це було якесь старе кладовище, де поміж масивних дерев’яних хрестів лише де‑не-де виднілися кам’яні надгробки. Взявши клунок, Семен пішов стежиною поміж могил. Він піднявся на невеличкий пагорб, за яким розкинулося ціле поле, всіяне могилами, безмір старих зчорнілих хрестів. Семен злодійкувато озирнувся: він стояв при вході до величезної гробниці, якої щойно тут і близько не було. Над входом у склеп був напис: «Хома Брут», — а до самих дверей вела дбайливо посипана гравієм доріжка.

— Потримай, — сказав Семен і тицьнув клунок мені в руки. Тепер і я стояв посеред безкрайого степу могил, марно намагаючись відшукати поглядом вхід на цвинтар, що мав би бути десь поруч, кроків за десять, — але його не було: тільки чорні дерев’яні хрести повсюди, куди сягав зір.

— А чи знаєш ти, братику, що означає ім’я Хома? — запитав Семен і обернувся.

І я побачив, що це не Семен, а Томаш Болгар у білій сорочці та в своєму незмінному пальті з заячим коміром.

— Ні, — сказав я. — Не знаю.

— Близнюк! — сказав Томаш. — Арамійською мовою.

— Арамійською? — перепитав я. — Це мова, якою розмовляв Христос?

— Тоді всі нею говорили, — сказав він. — І Христос, і Юда, і навіть Люципер, який спокушав обох.

Томаш розчахнув двері крипти, й ми зайшли. Спустившись кам’яними сходами, опинилися в маленькій кімнатці. Яскраве світло падало звідкілясь згори, й у ньому танцювали та зблискували порошинки. У стовпі цього світла, прикутий руками до стін, стояв голий по пояс чоловік. Він повільно підвів голову, й ніби дивився просто на нас, хоча його очі… Точніше — його вії… Вії заплющених очей цього чоловіка були довжелезні. Вони спускалися до самісінької долівки, торкалися загнутими кінчиками сірого каменю.