Ідеальна незнайомка
- Автор: Miranda Megan
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-922-1
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Ідеальна незнайомка». Краткое содержание книги:
Займався світанок, світ повертався до життя. Перш ніж приймати душ, я схопила з кухонної шухляди ліхтарик і спустилася з ґанку дерев’яними сходами. Стала навкарачки, земля була холодна, суха глина прилипала до долонь та одягу. Тримаючи однією рукою ліхтарик, поповзла до білої каністри, яку Додж запхнув назад під будинок. Аби не залишати відбитків пальців, я, наслідуючи поліціянтів, обгорнула каністру подолом футболки. Зняла кришку. У ніс ударив специфічний хімічний запах, як у відбілювача.
Усередині була дерев’яна паличка для розмішування, цупкі жовті рукавиці, засоби для чищення, шорстка щітка для підлоги. Я спробувала уявити, як Еммі відкриває пляшку з хімічним засобом, як надягає ці жовті рукавиці, як тримає в руці щітку.
Та каністра могла стояти тут роками, а власники користувалися її вмістом, коли треба було прибрати будинок перед заселенням нових мешканців. Я закрила кришку й поповзла далі, до ями, яку помітив Додж. Купка розкопаної землі, невелика кругла ямка, завбільшки з нору для якогось звіра. Виглядало на те, що яма недостатньо глибока, аби там щось закопати. Замала, щоб замаскувати якісь речі, якщо Еммі мала таку потребу.
Я вже збиралася виповзати назад на сонце й раптом почула чиїсь кроки. Зовсім поруч, але за межами мого поля зору. Кроки з’явилися нізвідки. Я не чула ні машини, ні чиїхось голосів. Затамувавши подих, я намагалася вигадати якесь пояснення, чому полізла під будинок, якщо це поліція. Але на ґанок ніхто сходами не підіймався. Кроки перемістилися вздовж будинку, повернулися, на якусь мить завмерли, а тоді потупотіли далі. Наче хтось заглядав у кожне вікно. Шукав мене. Підглядав за мною.
Я затамувала подих, вимкнула ліхтарик, відповзла ще глибше, відчуваючи, як у скронях шалено пульсує кров. За дерев’яною опорою був темний закуток. Те, що могло там у темряві ховатися, лякало мене менше, ніж те, що чекало назовні. Я дихала надто гучно, серце калатало мов навіжене, я була переконана – людина за стіною знає, що я тут. Позадкувала далі, поки не вперлася у щось ногою. Сіла на землю й відчула, як щось тисне в хребет – щось стирчало зі стіни.
Мало не підскочила. Намацала виступ рукою. Щось залізне, округле, з коліщатками… Висячий кодовий замок! Я стиснула його в руці й почула, що кроки віддаляються. Потім посвітила ліхтариком – замочок, такий як на учнівських шафках. Він замикав невеличкі дерев’яні дверцята. Під нашим будинком був підвал, про який я раніше не знала і якого не виявила поліція.
Я покрутила навмання коліщатка, посмикала замок, але він не відкрився.
Болторіз. Треба болторіз. Або обценьки. Зрештою, це ж замок для шкільної шафки, а не для банківського сейфа. Хоча кроки вже зникли, я таки подумки полічила до ста, тоді до двохсот. Краще перестрахуватися.
Нарешті виповзла на світло ранкового сонця і втупилася в дерева на узліссі. Перевірила на ґанку, обійшла будинок – нічого. Якась тварина, Ліє.
Я людина рутинних звичок, яких дотримуюся щодня. І тепер не на жарт занепокоїлася: як часто хтось блукав під моїми вікнами, поки я була в душі? Поки Еммі ще не прийшла додому? Коли я розсувала вранці штори, але ще не пила каву й не одягалася. Коли дзеркало у ванній кімнаті пітніло, а сонні очі ще не призвичаїлися до денного світла. Хтось, хто знав наші повсякденні звички, знав, коли я буду вдома, сама. Хтось, хто слідкував за мною.
За нами обома.
Розділ 22
Дзвінок ще не пролунав, а я вже сиділа за своїм столом, легенько стукаючи підбором по підлозі, згадуючи кроки, почуті вранці. І нарешті дійшла до рішення. Дістала довідник із контактами вчителів, знайшла Девіса Кобба.
Потрібно дізнатися, чи це міг бути він. Чи міг він, теоретично, щоранку з’являтися коло мого будинку і щовечора набридати дзвінками?
Я відкрила сторінку з картами й набрала в пошуку його адресу – провулок Блустоун. Результати показали, що між нами більше, ніж десять кілометрів, але можна припустити, що Кобб залишав машину десь поблизу, а далі йшов пішки. Якось нелогічно. Йому б однаково довелося зробити значний гак. Навіщо?
Раптом мені спало на думку перевірити ще й адресу Тео Бертона. Результати пошуку на мапі показали, що він також жив за декілька кілометрів, якщо їхати на авто, але навпростець, здається, було значно ближче. Я перемкнула режим огляду на «Супутник» і побачила, що ми набагато ближче одне від одного, ніж «порахувала» сторінка з картами. Він теж мешкав поблизу озера, але з іншого боку, там, де активно зводилися нові будинки. За декілька кварталів від «Озерної таверни», куди Кайл хотів пройтися від мене пішки. Якщо не їхати дорогами, ми були майже сусідами. І цілком могли б зустрітися в лісі, якщо вийти трохи далі за межі своїх присадибних ділянок.