Ідеальна незнайомка

Четвертої пари уроків у мене не було, тож, якщо чкурнути, я ще встигала дорогою додому заїхати до магазину будівельних матеріалів. Я сподівалася, що колегам байдуже або ж ніхто не помітить. Я усвідомлювала, що вже вичерпала весь кредит довіри та доброї волі Мітча, проте таки вирішила втекти раніше. Замкнула за собою клас і через бічні двері тишком вислизнула зі школи.

Повернулася додому з болторізом і про всяк випадок із новим замком. Глянула на годинник – до появи Кайла залишалося ще пів години. Часу обмаль.

Одразу полізла під ґанок, у темний закуток у глибині, тепер уже без страху, що там на мене хтось чи щось чатує. Навпаки – пропадала з цікавості.

Просунула гострий зуб болторіза в дужку замка й перекусила її, щосили стиснувши довгі ручки. Відчепила зламаний замок і відчинила дверцята – низенькі, збиті з грубої дошки, завбільшки приблизно як вхід до собачої будки чи дитячого будиночка. Я проповзла всередину, майже в суцільну темряву, за винятком кількох смужок запиленого світла в кінці. Виглядало на те, що підвал займав увесь простір під будинком. Я обвела його променем ліхтарика. Угорі під підлогою тягнулися труби, вода, каналізація, вентиляція, утеплювач. Земля була холодна, але накрита цупкою цератою. Пахло вогким ґрунтом та порохнею.

Я посвітила ліхтариком на всі боки, звернула увагу на світло, що просочувалося крізь вентиляційні отвори вздовж задньої стіни будинку, і зрозуміла, що дверцята встановили ще до того, як до будинку прибудували ґанки.

Отже, тут нічого немає. Нічого надзвичайного. Замок, імовірно, вчепили на дверцята власники, щоб ніхто не пхав сюди носа. Щоб не лазили тварини. Час повертатися нагору, відмити бруд з-під нігтів, готуватися до візиту Кайла.

Але коли я розвернулася до виходу, промінь ліхтарика натрапив у кутку на якусь коробку. Світло блиснуло від поверхні старого металізованого скотчу, порізаного в декількох місцях. Я впізнала власний почерк, чорний маркер – збоку на коробці великими охайними літерами було написано: ЕММІ.

Я провела рукою по розтріпаних краях і зацвілих кутиках.

Не забирай нічого з собою, коли їдеш. У цьому вся штука. Так казала Еммі, збираючи речі в нашій квартирі в напівпідвальному приміщенні, коли вирішила полишити штат, країну, мене. Інакше важко рухатися далі. Ти – чистий аркуш. Хто завгодно. Взагалі ніхто.

«А я б так змогла?» – запитувала тоді я себе – тоді, коли здавалося, що життя безнадійно полетіло шкереберть. «Ні», – подумала я. Навіть тоді.

Але цього разу я була сміливіша. Більше схожа на Еммі. І ті слова тепер сприймалися як мелодія.