Ідеальна незнайомка
- Автор: Miranda Megan
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-922-1
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Ідеальна незнайомка». Краткое содержание книги:
– Ще незрозуміло. Схоже на якісь каністри. Ваші?
Я захитала головою.
– Ні. Ми орендуємо будинок. Я насправді ніколи там не лазила.
Це Еммі заглядала туди з ліхтариком. Тієї ночі, коли ми виявили й розлякали котів.
Іґан присів навпочіпки, скрипнувши черевиками, ременем і колінами. Посвітив ліхтариком, як в Еммі. Хлопці явно хотіли мене позбутися, але це мій дім і цей огляд неофіційний. Ордера на обшук у них не було. Я мала повне право все знати. Я нахилилася Іґану через плече, слідкуючи за променем світла. Ліхтарик освітив щось біле, майже цілком сховане за дерев’яною опорою.
Кайл жестом дав вказівку Доджу перевірити, що це. Той надів рукавички й навкарачки поповз у темряву.
– Обережно, – гукнула я. – У нас там тварини водяться.
Іґан повільно обернув до мене голову. Ми чекали на Доджа мовчки.
Нарешті він виповз звідти з ліхтариком та циліндричною каністрою, схожою на ті, що використовують для змішування цементу або для зберігання добрив. Якщо там і була колись етикетка, вона давно стерлася. Біла пластикова каністра, брудна, вся в болоті, герметично закрита.
Додж обтрусив форму й витер руки об штани.
Іґан теж натягнув рукавички, затиснув каністру між ногами й зняв кришку. Всередині була пляшка з відбілювачем, жовті рукавички, шорстка щітка для підлоги та ганчірки.
– Вона прибирає помешкання, – прокоментувала я.
Видно, Еммі тримала тут свої припаси, які возила в багажнику.
– Я думав, що вона в мотелі працювала, – сказав Кайл.
Він примружився від яскравого сонця, опустив на очі темні окуляри, сховавши вираз обличчя.
– Так. Працювала в мотелі та прибирала помешкання, – сказала я.
– Знаєте, де саме?
– Ні, – відповіла я.
Він указав рукою на каністру.
– То це її речі?
– Не знаю. Можливо. Або власника будинку. Справді не знаю.
– Там ще щось, – сказав Додж, знову посвітивши під ґанок ліхтариком. – Або було раніше.
Ми всі присіли навпочіпки, щоб подивитися, на що він світить. Я побачила грудки свіжорозритої землі.
– Ага, щось було.
Під будинком щось закопали. Або рили яму.
– Я ж казала, що в нас там тварини водяться. Переважно коти.
Скрегіт під ґанком, двигтіння підлоги.
Я згадала ту ніч – ніч, коли все змінилося. Гавкіт сусідського пса, жінку, яку знайшли біля озера, – того дня я зрозуміла, що Еммі зникла.
Пронизливі звуки серед глупої ночі.
Дурниця, Ліє.
Просто коти.
Вони почали допит того ж вечора, всі троє за кухонним столом, з ручками та блокнотами. Знову цікавилися, коли я бачила Еммі востаннє – судячи з попереднього огляду тіла, Джеймс Фінлі був мертвий уже тривалий час. Тепер вони були дуже уважні. Зупинялися на найдрібніших деталях. Повторювали по-різному одне й те саме, кружляли навколо, від чого я наїжачувалася. Мене дратувало те, як вони ставлять запитання, роблять певні натяки, але прямо своєї підозри не називають. Начебто сама Еммі може бути підозрюваною. Тож мені довелося «домалювати» історію. Я мусила їх переконати: це не вона. З нею щось трапилося.
Тож коли вони запитали про її душевний стан, про те, чи Еммі була налякана, чимось занепокоєна, я відповіла, що можливо. Розповіла про ранок того дня, коли вона зникла, про те, як щось у лісі коло нас привернуло її увагу. Про те, як вона мене заспокоювала, просила не хвилюватися, як я тоді дуже поспішала й поїхала на роботу. Я помітила, що Кайл сприймає мою історію дещо інакше, ніж раніше. Цього разу я розповіла більше деталей, змалювала повнішу картину – а отже, казала правду. Мені не варто було нічого приховувати.
– Я віддала інспекторові Доджу її ланцюжок, – додала я, щоб запам’ятали.
Вона відбивалася від когось на задньому ґанку. Ланцюжок розірвався й упав на землю, Еммі по нього не повернулася. Вона вже не могла повернутися.
– А це характерна для неї поведінка? Просто зникнути? Зненацька кудись поїхати? – запитав Кайл.
– Ні, – сказала я, але відповідь зависла в повітрі, незавершена, непереконлива. Певно, вони це побачили, відчули сумнів у моєму голосі.
– Гаразд, – сказав Кайл, відсуваючи крісло, щоб підвестися.
– Дякуємо за допомогу, панно Стівенс, – додав Кларк Іґан, повторюючи рухи Кайла, інспектор Додж – теж.
– Ви собі дасте тут раду самі? – запитав Кайл, хоча його обличчя нічого не виражало. Нічого, що б змусило інших щось запідозрити. Нічого, що б показало мені, чи цей вияв турботи був чимось більшим за звичайну ввічливість.
– Так. Я геть виснажена, – відповіла я, зауваживши, що його губи ледь помітно сіпнулися, виказуючи таємницю, відому лише нам двом.