Ідеальна незнайомка

Я кивнула, приклавши долоню до шиї. Мітч слідкував за моєю рукою.

– Діти сказали, що з озера витягують якусь машину. За описом схожу на авто моєї сусідки по дому. – Я глибоко вдихнула. – Виявилося, що не вона.

– Ага, – сказав він і знову обвів мене поглядом. – Гаразд, радий це чути. – він узяв мене за лікоть. – Про таке варто когось попереджати, добре? Учнів не можна так залишати, має ж бути якась відповідальність.

Я кивнула, подивилася йому в очі й помітила, як він одразу полагіднішав.

– Ситуація була надзвичайна. Я не думала про наслідки. Пробач.

– Я розумію. Просто застерігаю на майбутнє. То все гаразд?

Я захитала головою. Не знаю.

– Ну, це була не вона, але авто її.

Він насупився.

– Я чув, що там знайшли тіло.

– Так, – кивнула я.

Мітч втупився на мене.

– Ти бачила?

І тут, уперше за все перебування в цьому містечку, я зрозуміла, що знаю про нього щось таке, чого вони ще не знають. Відчуття, яке завжди викликає глибоке зворушення, – володіти якоюсь винятковою інформацією й розповсюджувати її. Можеш вирішувати, що, кому і скільки повідомити.

– Якийсь чоловік, – сказала я.

Він міцно стиснув губи.

– Отже, це вже дві жертви поблизу озера за останні декілька тижнів. Я за тебе хвилююся.

– Просто збіг, – додала я.

Проте він мав рацію. Одне тіло знайшли під «Таверною» на східному краї, на протилежному від мене боці озера; друге – на південному березі, ближче до мого дому на заході. Випадкові збіги завжди приховують якусь історію. Я це відчула. Серії злочинів, захворювань на рак, самогубств, відкрито не пов’язаних між собою – але ми не можемо просто махнути на них рукою; такі загадковості завжди захоплюють нашу колективну свідомість.