Квіти в легендах і переказах

Та все на світі минає. І настільки популярні на початку виникнення, гіацинтові поля мало-помалу почали набридати, поки років через десять публіка й зовсім перестала їх відвідувати. Тепер від величезних плантацій залишився лиш спогад (ті поля порізані залізничними коліями), й хоча на південній околиці Берліна подекуди й тепер вирощують гіацинти, та про колишній розмах немає й спомину. І тепер — найбільше під цими культурами перебуває кілька десятин, котрі дають прибуток від 75 до 100000 карбованців.

У Франції гіацинти також були дуже шановані, але не вчинили такого фурору, як у Голландії та Пруссії. Тут особливу увагу на себе вони звернули лиш тоді, коли вчені почали вирощувати їх у посуді з водою, не додаючи грунту, й зокрема, коли у 1787 році маркіз Гонфліє на публічному зібранні французької Спілки землеробства ознайомив парижан із своєрідним способом культивації гіацинта у воді: стеблом у воду, корінням — угору. Вигляд розквітаючого у такому положенні гіацинта вразив усіх.

Звістка про такий спосіб вирощування поширилась у Парижі, а потім і Франції, й кожен сам захотів спробувати його. Особливо ж дивувало, що за такого розвитку у воді листя гіацинта зберігало свої форму та величину, а квіти, хоч і виходили дещо блідішими, все одно були цілком розвинуті.

Відтоді культура гіацинта у Франції дедалі глибше почала входити в моду. Певний час набули широкої популярності маленькі ранні гіацинти, так звані — римські.

Але ця чарівна квітка знайшла серед французів сумне застосування: її використовували для одурманювання тих, кого хотіли позбутися, і, справді, це часто призводило до отруєння. Особливо це практикувалося стосовно жінок, головним чином у XVIII столітті.

Зазвичай, букет чи корзину гіацинтів, призначених зробити чорну ' справу, оприскували чим-небудь ядучим. Леткий запах гіацинтів, поставлених у спальню чи в будуар, розносив отруту, викликав у людей нервових сильне запаморочення і навіть смерть.

Правда це чи ні — судити важко, але в мемуарах пана Сам, котрий жив при французькому дворі за часів Наполеона, згадується випадок, як одна аристократка, що з розрахунку вийшла заміж за багатого, заморила його, щоденно прикрашаючи спальню чоловіка великою кількістю квітучих гіацинтів. Крім того, подібний випадок наводиться Фрейлігратом у його поемі «Помста квітів». Та й взагалі, варто зазначити, що чимало людей не терплять запаху цієї квітки, відчувають нудоту й непритомніють.

Із новіших письменників — гіацинтові присвятив ціле оповідання Едгар По. Воно називається «Маєток Арнгейм».

Звідки взялася російська назва цієї квітки4 — достеменно невідомо. Щоправда, окремі гарні її різновиди й справді схожі на око, але це, здебільшого, окультурені сорти, а наша розповідь — про ту скромну просту квіточку, котра росте на полях, іноді й поблизу людських осель, на городі.