Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Хроб, — посміхнувся і показав пальцем на здивовану пику Мула, жуючи сир.

— Давай до нас! — помахом руки запросив наглядача я.

Однак пика не відповіла, а з гуркотом зачинила віконце, і за стіною ми почули бурмотіння та швидкі важкі кроки.

— Пішов звати своїх, — припустив Мула, — треба приготуваться…

Коли за хвилину до нашої камери справді завалилося кілька наглядачів-хробів із ґумовими палицями, довгий стіл був весь укритий найвишуканішими стравами. Тут стояли в малій діжці квашені огірки, на тарілках лежала нарізана копчена ковбаса, молода цибуля та часник. В каструльках у гарячій підливі парували голубці. Точилися пахощами кілька велетенських, обкладених тонкими скибками цитрин та зеленню, коропів у сметані. Свого часу чекали десерти: блискучі полуниці та великі черешні у скляних вазах, а в дальньому кінці столу, у сутіні, висвічував білосяйним кремом височезний торт. У графінах на столі ще похитувалась горілка, а з великого срібного відра, з уламків льоду, стирчало… ні не шампанське, а білі від інею пляшки пива.

— Просимо-просимо до столу! — гречно припрошували гостей ми з Мулою.

Хроби довго мовчки дивились на наїдки та на нас, нарешті один заусміхався, за ним почали усміхатись інші, заговорили, загуркотіли стільцями, відсуваючи, зашурхали ногами по сіну, познімали кашкети і всілися нарешті за стіл. Але не всі. Хтось побіг у коридор, і за кілька хвилин поприходили ще якісь люди у формі та в цивільному, дивувалися, раділи і вмощувалися на стільцях навколо столу: благо, місць було вдосталь.

Гамір і гучний сміх запанували в нашій камері, а ми з Мулою сновигали довкола гостей, пропонуючи покуштувати те й те, і були вже захекані. Проте що далі тривали посиденьки, то легше нам ставало. Гості освоювались і брали все самі, наливали з графінів холодну горілку, а вона не вичерпувалася, сьорбали просто з пляшок пиво, голосно реготали, гикали, плювали на стіл риб’ячі кістки і розмовляли про своє, міліцейське…

Коли минула перша година посиденьок, у дверях раптом з’явився здивований капітан Перелюб із пом’ятим заспаним обличчям. Отетерілими очима він оглянув камеру, де веселились міліціянти, та сказав:

— Мені телефонують, а я не вірю…

— А-а-а! — загули й зареготали лавиною застільники. — От жук! Виставляє, а сам іде спати!.. Кидай!!.. — і всі міліціянти повилазили з-за столу, поперекидавши стільці, гуртом підскочили до капітана Перелюба, підхопили його на руки і почали не підкидати, а хитати знизу вверх, бо стеля була невисокою. Ошелешений капітан лиш охав та кректав, притримуючи рукою свого форменого кашкета.

Перелюба нарешті поставили на ноги, і він погойдувався з боку на бік, немов напідпитку, а справді вже захмілілі міліціянти тисли йому правицю, обіймали та поздоровляли з купівлею нового автомобіля:

— Ми думаєм: хто? Ну хто предоставив удовольствіє — такий стол?.. А потім понялі, шо ета ж ви, Пал Перович!..

— Гарна «Тайота», не то шо мій «Жигуль»…