![Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/3/derevo-bodhi-povernennya-pridurkiv-romani-download.jpg)
Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
- Автор: Яценко Петро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-234-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]». Краткое содержание книги:
Мула — герой роману «Повернення придурків» плекає цілий яблуневий сад. Разом із другом він розуміє, що після осягнення Нездійсненної мрії людині залишається лише один шлях у житті. Але той, хто колись пішов цим шляхом, рано чи пізно повертається…
— Наша дівчина кликала нас, — сказав я товаришеві. — Вона хоче, щоб ми швидше її знайшли.
— Вона, певно, дуже сильно загубилася, — відповів Мула. — З’їмо бляшанку шпротів?..
Біля напіврозваленої хати, якою починалося наше село, стояв міліційний «бобик». Поряд гуляв дорогою міліціянт — той, що був на похороні Продавця. Побачивши нас, міліціянт зрадів, пішов до «бобика», витяг з нього пластикову пляшку з водою, закинув до рота й запив якусь пігулку.
— Моє село! — сказав він радісно, коли ми з Мулою наблизились. — Моє рідне село!.. — він показав рукою на наше село і з усмішкою на вустах представився: — Капітан Перелюб.
— Нас заарештовано? — спитав, колупаючись у носі. Мула.
— Ні, — обличчя капітана перетворилося з радісного на здивоване, — не заарештовано. Як можна заарештовувати симпатичних земляків, які печуть такі чудові пляцки?.. — його посмішка була навіть якоюсь сором’язливою. — Просто в мене є до вас кілька запитань.
Ми з Мулою перезирнулися.
— Ходімо до машини, — запросив охоронець порядку, — прошвирнемось до міста… У «бобику», правда, нема комфорту, але… але ж не може держава купити всім міліціянтам службові лімузини! — він знову посміхнувся, відчинив для нас задні дверцята із заґратованим віконцем, сам сів за кермо, і ми в темному «бобику» коротким польовим шляхом затрусились назад до міста.
— Бачили дива? — обернувшись, крізь сітку кричав нам капітан Перелюб. — З неба смакота всяка на парашутах спускалася… Бутерброди, пиріжки… кажуть, був кав’яр і навіть спиртне!.. Я там підбирав дещо… Для експертизи…
— Бачили, — сказав Мула.
— О! — підняв догори вказівного пальця міліціянт. — Тікали, але бачили!.. Були б ви в мене в наручниках і заручниках… ги-ги!.. якби не пляцки… А так — алібі!..
Ми з товаришем знов здивовано перезирнулися.
— Шо, не зрозуміло?.. — показуючи нам свій профіль, шкірив зуби капітан. — Саме я… я у вас на базарі пиріжки купував, коли вбили Продавця!
— А! — мовив Мула. — Справді! Пригадую, ти ще клав їх до свого кашкета.
— Точно! — відгукнувся наш новий знайомий.
«Бобик», покружлявши по місту, зупинився біля якоїсь довгої будівлі. Ми вийшли з машини й побачили припарковану поруч новеньку «Тойоту».
— Дідько! — вилаявся міліціянт. — Чому, ну чому, щоб нагидити, вони обирають тебе?! — і він білим носовичком стер з даху іномарки свіжий пташиний послід.
— Ваше? — спитав Мула, дивлячись з повагою на авто.
— Та ні, голуби, напевно… — кинув Перелюб.
Ще за хвилю ми з Мулою стояли в якомусь кабінеті, де за столом, за великою друкарською машинкою сидів красень у міліційному однострої. Манікюрною пилкою він шліфував собі нігті. Капітан же лишився в коридорі, тис руку, цікавився життям і справами якогось неголеного типа, котрого конвоювали в наручниках.
Коли ми заходили до кабінету, на дверях я прочитав табличку: «Хабарів тут не беруть!» А в самому кабінеті повсюди на столах стояли й висіли на стінах маленькі іконки-репродукції із зображеннями святих.
Привертав увагу каліграфічно від руки написаний плакатик, що починався з інтриґуючого запитання:
«Чим людина відрізняється від таргана?..
Обидвоє мають мозок і здатність осмислено рухатись.
Обидвом притаманні інстинкти самозбереження та продовження роду. Тоді чому так різняться рівні життя цих істот?..»
Далі було пояснення:
«Навіть голодна людина може відмовитися від хабара. Голодний тарган завжди з'їсть отруйну приманку і загине. Беручи хабар, ми розбираємо власноруч місток, по якому йдемо. Під ним — прірва, де живуть таргани!»
Нижче, мабуть, для ілюстрації, був приколотий до аркуша булавкою справжній дохлий рудий тарган.
«Сильно!» — подумав я.
— Візьміть продегустуйте, — Мула поставив на стіл поруч із друкарською машинкою півлітрову скляну банку. За своїм звичаєм, мій товариш бажав усіх пригощати, правда, вже не яблуками (повинен вирости сад!), а чим заманеться. Та біда в тім, що Мула неписьменний і не прочитав суворих попереджень про наслідки давання хабарів.
Я пихнув товариша ліктем, та Мула лиш спитав у мене голосно:
— Навіщо штовхаєшся?..
— Хабарів не берем, — промимрив красень-міліціянт.
— А це не хабар, — посміхнувся Мула, — це желе з агрусу. Скарбниця вітамінів!
— Все одно не берем, — сором’язливо опустив очі міліціянт і сховав банку в стіл.
Тут відчинилися двері, і до кабінету ступив капітан Перелюб.