Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Чєво раскрічалісь, далбайоби!?.. — заверещала жіночка несамовито. — Ви ж єво разбудітє!.. — тут таки почулося шурхання по камінних плитах, і перед нами постав сам Великий Бос у халаті й шльопанцях. Його обличчя виказувало невдоволення. Бос покліпав очима та сказав жінці:

— Мам, нє арі. Я сегодня рана встал. Што здєсь праісходіт?..

— Ми прийшли, щоб доставити вас до міліції на допит, — сказав Мула.

— Бо ви не відгукуєтеся на офіційні запрошення, — додав я.

Кілька хробів порснуло сміхом.

— Я? На запрошення?.. — стурбовано перепитав Великий Бос. — А! Ета ат таво капітана… Пєрєлюба!.. Ета он докатілся до такіх жєстокіх мєтадав, што паслал ка мнє вас… — хроби знов засміялися. — Ну, раз так, — продовжив Бос, — то мнє прідьоцца падчініцца. Власть нада уважать. Бєз власті всє будуть жіть в анархіі, в пєрвабитнам строє… — сказавши це, Бос поліз на танк.

Спочатку він поскидав у люк свої шльопанці, а далі спустився всередину сам. За мить з люку знов з’явилася його голова:

— Да! Етіх дваіх свяжитє для прафілактікі… — і наші з Мулою руки пов’язали мотузками, а протилежні кінці мотузок прикріпили до металевих скоб позаду танка.

Бойова машина загула, випустивши нам в обличчя хмару їдкого диму.

— Как же, синок, — бєз мєня?.. — жалібно простогнала жінка в червоних брюках.

— Я в слєдующій раз тєбя пакатаю, мама… — гукнув Великий Бос.

Зненацька з нетрів саду вибігла зграя гончих псів. Один із них — біло-рудий, із тонкими довгими лапами й подовгастою мордою — плигнув на броню і заскавчав. Проте, коли танк знову заревів мотором, пес зістрибнув на землю.

Бойова машина виїхала з вілли, а ми з товаришем бігли вслід, бо ж були прив’язані. Навколо нас, ніби почесний ескорт, граційно дефілювали гончі.

Танк опинився на дорозі, і водії легковиків, забачивши його, налякано тисли свої машини до бордюрів обабіч. Ми ж ледь встигали бігти за танком.

— Вигадай щось! — благав мене захеканий Мула.

Я давно б і сам був радий якось полегшити наш марафон, та ніяка путяща думка не приходила до моєї придуркуватої голови. Аж раптом на тротуарі я помітив дітлахів, що вибалушилися на нашу кавалькаду, а в руках тримали дошки з коліщатками.

«Скейтборди!» — подумки зрадів я, і тієї ж миті ми з Мулою стали ногами на такі самі дошки. Їх коліщата порипували, а ми ледь не попадали, однак дуже скоро навчилися втримувати рівновагу.

Танк повернув, і ми опинились на тій самій вулиці, де починався наш похід на чолі народних мас. Дід — ветеран світових воєн, стоячи під своїм балконом, ладнав велосипеда. Вздрівши танк, він на секунду вкляк, опісля вихопив з кишені новорічну хлопавку, бахнув нею, звільнивши хмарку конфеті, та закричав щодуху:

— Хур-р-ей!.. Слухай усьо-н!.. Усьо-н слухай!!.. Повз нас проїнжжає Вельонкий Боза!.. Сто літ Вельонкому Бозу!.. — дід у поспіху заліз на свого ровера та, вихляючи, їхав за нами та вигукував у захваті:

— Він самий!.. Самий Боз!..

У вікнах з’явилися людські обличчя. Хтось викинув над танком пелюстки троянд, а ще ми почули розмови та приглушений сміх: