В нетрях Центральної Азії
- Автор: Обручев Владимир Афанасьевич
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
- Переводчик: П. Гонтаренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В нетрях Центральної Азії». Краткое содержание книги:
— На ріці Едзіні, чув я, живуть дуже бідні монголи, в них худоби мало, а їх ван зубожілий. Ми всього нашого краму не продамо там.
— Бачиш, це — монголи мого племені. Наші прадіди з Едзіну прийшли сюди з Чингіс-ханом; через це нас і називають калмиками. Мені охота свою справжню батьківщину подивитись.
— Ось воно що! А я й не знав, що ти не з тутешніх монголів.
— Тутешні всі звідти прийшли. Та ще я дізнався, що поблизу Едзіну в пустині, серед пісків, руїни великого міста Хара-Хото стоять.
— Уподобались тобі розкопки, чи що? Адже на ріці Дям в руїнах, куди ти мене водив, ми нічого не знайшли. Може, і на Едзіні така сама омана станеться.
— Ні! Хара-Хото справжнім містом було. Це мені пояснив секретар амбаня. В китайських книжках це місто описане, люди жили там років з шістсот тому, і з міста йшла велика дорога до ріки Хуанхе і в Пекін. В книгах написано, чому місто запустіло. Воно стояло на одному з рукавів Едзіну, і під час якоїсь війни вороги загатили ріку і відвели воду в другий рукав. Місто залишилось без води, а населення розбіглось чи вимерло. Там, мабуть, багато всяких речей залишилось, які люди не змогли забрати з собою.
— То що ж, коли так, рискнемо! Частину краму продамо по дорозі туди, решту на Едзіні. Назад повеземо, що накопаємо. А скільки часу пробудемо в дорозі?
— Як завжди, місяців два з половиною, три, не більше. Візьмемо з собою обох хлопчаків, нехай привчаються до роботи, та й нам веселіше буде.
Умовив мене компаньйон, любитель нових місць і пригод. Був уже кінець липня, і можна було починати збиратись. Лобсин поїхав додому з тим, щоб тижнів через два прибути з десятьма верблюдами, харчами і сином.
Я побував у консула і сповістив його про наш план. Він нагадав про планомірність розкопок, віддав мені інструменти, які я повернув йому після невдачі в місті на Дямі, порадив замовити пару бочонків для води, щоб мати запас її для людей і коней.
— На вашому шляху тепер безводні місця будуть, — сказав він, — доведеться кілька разів ночувати без води.
Десятого серпня повернувся Лобсин, а п'ятнадцятого ми вирушили. Та оскільки дні були ще жаркі й довгі, ми вирішили переходити до нічного пересування поступово: виступати з ночівель коло півночі і йти години до 11 ранку; отже, ми були в дорозі тільки в ранкові, прохолодніші, години, щоб не стомлювати верблюдів, у яких в кінці літа нова шерсть ще коротка і під час руху в спеку з важкими в'юками на спинах легко утворюються садна, а потім і рани.
Попереду на коні їхав Лобсин і вів караван з одинадцяти верблюдів.
Наш караван мав такий вигляд: попереду на коні їхав Лобсин і вів караван з одинадцяти добрих верблюдів. Дев'ять з них були нав'ючені товарними тюками, десятий — головний — ніс бочонки для води, намет і одяг; на ньому їхав син Лобсина Омолон; останній верблюд віз запас харчів і наші речі у в'ючних скриньках; на ньому сидів мій годованець Очир. Я їхав на коні то позаду всього каравану, то збоку, то під'їжджав до Лобсина погомоніти, — це вдень, а вночі завжди їхав позаду. На шиї останнього верблюда висів великий дзвіночок, так зване ботало, що видавало під час руху верблюда рівномірний нечастий глухий дзвін. Тому Лобсин завжди чув, чи йде за ним увесь караван, чи частина чомусь зупинилась, і тоненька шерстяна мотузочка, яка одним кінцем прив'язана до палички, просунутої через ніздрі верблюда, а другим — до сідла переднього верблюда, обірвалась. Як тільки змовкне дзвін, вожак зупиняється і чекає, щоб його супутник, який їде позаду чи збоку, відновив зв'язок. Час від часу вожак сам зупиняється на кілька хвилин, щоб дати верблюдам відпочити, щоб перекинутись словами з супутником про час, дорогу, погоду, близькість зупинки, випалити люльку.
Отак без особливих пригод і утруднень ми йшли день у день по 40–50 верст залежно від характеру дороги; пройшли долини Емелю і Кобу, обігнули озеро Улюнгур і вздовж підніжжя Алтаю долиною ріки Урунгу до річки Алтин-Гол, де зупинились раніш звичайного. Лобсин умовив мене з'їздити вгору по цій річці до забороненого рудника. Йому хотілось довідатись, як згадують вартові нічну подію, яку ми влаштували їм три роки тому, і яку легенду вони склали.
Залишивши хлопців на стані коло намету, ми з'їздили до рудника. Вартові були вже нові, а вхід до рудника закритий не жердинами, як раніше, а міцно і суціль колодами. Пригощаючи нас чаєм, вартові розказали, що ті, яких вони змінили рік тому, з жахом розповіли їм про воскресення двох хижаків, що були вбиті колись у руднику і вийшли до них вночі. Вони були так перелякані, що два дні не повертались до своїх юрт, а ночували з худобою коло караванної дороги. Один з них їздив до монгольського князя сповістити про подію і повернувся з наказом міцно закласти вхід в штольню рудника. Через це їм довелось добувати колоди, вирубуючи їх в лісі в глибині Алтаю на віддалі цілого дня дороги, і вивозити їх волоком по одній штуці до рудника. Ця робота забрала в них цілий місяць.