— Дякую, — сказав я, сховавши лист у рюкзак.
Ситуація бентежила та спантеличувала мене. Необхідно було вирішити, що робити далі. Про Джулію я досі думав більше, ніж хотілося. Однак не був певен, чи прагну побачити її знову. Але що вона мала на увазі, коли писала, що знає, хто я насправді?
І знову я прогнав її зі своїх думок.
Якийсь час я дивився на потік машин за вікном, пив каву і міркував про першу зустріч із Люком, що трапилася у «Фехтувальному Клубі», коли ми були першокурсниками. Він був неймовірно вправним.
— Досі фехтуєш? — запитав я.
— Вряди-годи. А ти?
— Час від часу.
— Ми так і не з’ясували, хто з нас майстерніший.
— Зараз це вже й не на часі, — відказав я.
Він гигикнув і кілька разів махнув ножем у мій бік.
— Та певно що. Коли рушаєш?
— Можливо, завтра — саме збираю останні дрібниці. А тоді — одразу в дорогу.
— Куди завієшся?
— Туди... чи сюди. Ще не вирішив.
— Ти несповна розуму, — зробив висновок Люк.
— Угу. Це називається Wanderjahr[1], рік мандрів по закінченню навчання. Я свій проґавив, тож хочу надолужити зараз.
— О, це звучить досить принадно. Може, і мені варто б таке колись спробувати.
— Можливо. Та мені здається, що ти своє вже відгуляв.
— Ти про що?
— Не тільки я полюбляв зникати.
— А, ти про це, — відмахнувся від моїх слів Люк. — То все по роботі, а не для задоволення. Довелося зробити дещо, аби сплатити рахунки. Плануєш з родиною побачитися?
Дивне запитання. Ніхто з нас ніколи раніше не говорив про батьків, хіба що дуже загально.
— Гадаю, ні, — сказав я. — А ти зі своїми?
Він перехопив мій погляд, і здалося, що його звична усмішка ще трохи поширшала.
— Важко сказати. Ми якось не підтримуємо зв’язку.
Я також усміхнувся.
— Знайома картина.
Ми доїли і випили по останній чашці кави.
— То з Міллером ти не розмовлятимеш? — запитав він.
— Ні.
Він знову знизав плечима. Коли принесли рахунок, його схопив Люк.
— Цього разу плачу я, — заявив він. — Зрештою, робота ж є у мене.
— Дякую. Тоді з мене вечеря. Де ти зупинився?
— Стривай-но, — він витягнув з кишені сорочки коробку паперових сірників і кинув її мені. — Ось тут. Мотель «Нью-Лайн».
— Може, я заскочу близько шостої?
— Гаразд.
Він підвівся й подався на вулицю.
— До зустрічі, — гукнув він.
— Щасти.
Бувай, Люку Рейнарде. Диваче. Ми знайомі близько восьми років. Вряди-годи добре проводили разом час. Змагалися у багатьох видах спорту. Бігали разом мало не щодня. Обидва були в команді з легкої атлетики. Часом навіть зустрічалися з одними й тими самими дівчатами. Я знову міркував про нього — сильного, розумного і такого ж потаємного, як і я. Був між нами якийсь зв’язок, якого до кінця я так і не збагнув.
Я повернувся до своєї парковки і перевірив, чи все гаразд під кришкою капота та дном авто. Тоді закинув усередину рюкзак і завів двигун. Я їхав повільно, розглядаючи все, що видавалося таким новим і цікавим вісім років тому, та прощався з ним. За останній тиждень я попрощався з усіма людьми, які були мені не байдужі. З усіма, крім Джулії.
Я весь час відкладав це, але далі вже нема куди. Або зараз, або ніколи. Та ще й цікавість спокою не давала. Заїхавши на стоянку біля торгівельного центру, я скористався телефоном-автоматом, але Джулія не відповідала. Мені спало на думку, що вона, можливо, знову працює на повний день або ж просто бере душ чи пішла на закупи. Я вирішив під’їхати до неї додому і з’ясувати. Це неподалік. І що б вона там не приготувала для мене, це гарний привід, аби востаннє побачитися з нею.
Кілька хвилин я кружляв околицями, шукаючи, де припаркуватися. Тоді замкнув машину, трохи пройшов і повернув за ріг праворуч. День став помітно теплішим. Десь гавкали собаки.
Я пройшов кварталом до великого будинку у вікторіанському стилі, розділеному на окремі квартири. Із фасаду вікон Джулії не було видно. Вона мешкала на горішньому поверсі, її вікна виходили на інший бік. Наближаючись до будинку, я намагався погамувати спогади, однак це мені не вдавалося. Думки про час, коли ми були разом, заполонили мою свідомість разом із купою старих почуттів. Я спинився. Дарма я сюди прийшов. І навіщо перейматися тим, чого мені навіть не бракувало. Однак...
Трясця. Я хотів побачити її ще раз. Не відступатися ж мені тепер. Я піднявся сходами і переступив через поріг. Двері зі скрипом відчинилися, і я зайшов усередину.
Той самий вестибюль. Ті самі прив’ялі фіалки із запилюженими листочками на скрині перед тим самим дзеркалом у позолоченій рамі — дзеркалом, яке так часто відбивало наші обійми, хай і трохи викривлено. Моїм відображенням у ньому пройшли брижі.
Я піднявся вкритими зеленим килимом сходами. Десь удалині завив пес.
Перший сходовий просвіт не змінився. Я пройшов коротким коридором, повз тьмяні гравюри та старий журнальний столик, повернув і піднявся на другий сходовий майданчик. Піднімаючись нагору, я почув якийсь гуркіт — неначе пляшка або ваза, дзенькаючи, перекочувалася паркетною підлогою. Потім знову запала тиша — тільки вітер підвивав у ринвах. Мене охопив легкий страх, тому я пришвидшив крок. На сходовому майданчику я роззирнувся — здавалося, наче все добре. Але варто мені було вдихнути повітря, як я відчув дивний запах. Мені не вдавалося ідентифікувати його: може, піт, пліснява, вологий бруд — але точно щось органічне.
вернуться
1
Від нім. Wanderjahre — роки мандрів.
