Нескінченна історія

Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляєть­ся доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.

Посеред світляної кульки можна було розгледіти мале­ньку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.

Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світ­лоблуки неймовірно спритні та повороткі, вони вміють змі­нювати напрям руху навіть у польоті. Звідти - таке зигза­гоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли зале­тів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.

Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі - аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже де­сять стіп* (* Галицька (львівська) стопа - 29,77 см, хоча в оригіналі був фут - 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суціль­ної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на во­гонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігант­ськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу- биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вель­ми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька мі­сяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони насе­ляли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережа­ний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори ста­ли називатися Прогризеними Горами.

Утім, скелегризи не лише живилися каміняччям; вони робили я каміння все, що потрібно: меблі, капелюхи, взут­тя, реманент, і навіть годинники з зозульками. Тож не див­но, що позаду цього скелегриза стояв велосипед, цілий ви­готовлений саме з цього матеріалу, з двома колесами, які нагадували два велетенські млинові жорна. Загалом, такий велосипед більше скидався на кам’яну толочку для асфаль­ту з педалями.