Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Мітологізація дійсності

Суттю дійсності є сенс. Що не має сенсу, не є для нас дійсним. Кожен фрагмент дійсності живе завдяки тому, що бере участь у певному універсальному сенсі. Старі космогонії виражали це сентенцією, що на початку було слово. Неназване не існує для нас. Назвати щось означає включити його в якийсь універсальний сенс. Ізольоване, мозаїчне слово — це пізній витвір, це вже результат техніки. Первослово було маячінням, яке кружляло довкола сенсу світла, було великою універсальною цілістю. Слово в нинішньому, поточному значенні — це вже тільки фрагмент, рудимент якоїсь давньої всеосяжної, цілісної мітології. Тому воно прагне до відрощування, відроджування, до відновлення повноти сенсу. Життя слова полягає в тому, що воно пнеться, пружинить до тисячі поєднань, як почетвертоване тіло вужа з легенди, частини якого шукають одна одну в темряві. Цей тисячократний та інтегральний організм слова, розірваний на окремі вирази, звуки, поточну мову, в цій новій формі перейшов до нас уже як орган порозуміння, пристосований до потреб практики. Життя слова, його розвиток стали на новий шлях — на шлях житейської практики, підлягли новим правилам. Але коли накази практики послаблюють свої вимоги, коли слово визволяється з-під цього примусу, залишається наодинці з собою і повертає собі власні права, тоді в ньому відбувається регресія, протилежний напрямок руху, тоді воно прямує до давніх зв’язків, до відновлення у сенс — і таке прямування слова до материзни, його тугу за поверненням, тугу за словесною правітцівщиною, називаємо поезією.

Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.

Оперуючи поточним словом, ми забуваємо, що маємо справу з фрагментами давніх і вічних історій, що, наче варвари, будуємо наші домівки з уламків скульптур і статуй богів. Щонайтверезіші наші поняття й визначення — це далекі похідні від мітів і давніх оповідей. Немає серед наших ідей анічого, що не виринуло б із мітології — не було би перетвореною, перевтіленою мітологією. Найпервісніша функція духу — це байкарство, це творення „історій”. Рушійною силою людського знання є переконання, що на межі своїх досліджень воно прийде до розуміння довершеного сенсу світу. Воно шукає його на вершині своїх штучних спинань і риштувань. Але елементи, що використовуються знанням для будування, вже були колись уживані, вже походять із забутих і розбитих „історій”. Поезія розпізнає ті втрачені сенси, повертає словам їхнє місце, поєднує їх згідно з давніми значеннями. У поета слово ніби опам’ятовується, повертається до свого сутнісного сенсу, розквітає і спонтанно розвивається за своїми власними законами, віднаходить свою цілість. Тому будь-яка поезія — це мітологізування, прямування до відтворення мітів про світ. Мітологізування світу не завершене. Цей процес лишень загальмовано розвитком знання, зіштовхнуто в бічне річище, де він живе, не розуміючи свого сутнісного сенсу. Але й знання — це ніщо інше, як будування міту про світ, позаяк міт закладений уже в самих елементах знання, і ми взагалі не можемо вийти за межі міту. Поезія доходить сенсу світу навмання, дедукційно, за допомогою великих і сміливих скорочень та наближень. Знання прямує до того ж індукційно, методично, беручи до уваги весь матеріал досвіду. По суті, й одна, й друге ведуть до того самого.