Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Іншим важливим аспектом перебування в просторі й часі без властивостей стає розуміння неможливості залишатися в такому стані назавжди або навіть надовше. Поетові безсоння («Безсонної ночі», «Вийду в ніч. Під соснами пройду…», «Учора, як між сосон догоряв…»), напади нелюдської самотності і відриненості від самого себе («Костомаров у Саратові», «Останній лист Довженка», «Біля гірського вогнища» тощо) мають припинитися, внутрішній конфлікт між ідеалом та дійсністю, нестерпний у своїй засадничій нерозв’язності, має бути подоланий або знятий, пасивне перетерплювання безчасу і довколишнього абсурду мусять змінитися чином. Позаяк абсурдна дійсність «держави смерті» не може бути подолана раціональними зусиллями, через збройну боротьбу, припустимо, або там чесні демократичні вибори тощо, тоді залишається єдиний доступний спосіб усунути її, заодно позбувшись муки нерозв’язного морального конфлікту між тим, що є, і тим, що мало би бути. Спосіб цей так само ірраціональний, як і довколишній межисвіт, але саме тому він повинен виявитись дієвим. Ім’я йому — жертвоприносини. Йдеться, ясна річ, не про фізичне самоспалення (хоч у ті роки знаходились люди, які вдавалися і до самоспалення[4]), а про офірування власної фізичної свободи, разом з найважливішими для поодинокої людини вартостями — сім’єю, друзями, здоров’ям, улюбленими книгами, врешті, реалізацією власної творчості. Здатність принести себе в жертву, чин на позір повністю пасивний, як і непротивлення злу насильством, обертається вибухом небаченої могутності, вулканічним виверженням енергії, яка засновує хоч нові держави, хоч нові релігії («Костомаров у Саратові»).