Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Василь Стус: незавершений проект

Сьогодні, коли вже минуло двадцять років по трагічній смерті видатного українського поета, одне з найповніших зібрань його творів, пропоноване увазі небайдужого читача, є вагомою підставою як для глибшого, ніж зазвичай, знайомства, так і для зосередженіших роздумів над місцем цієї творчості в контексті української і світової літератури. Мова про світовий контекст тут аж ніяк не риторична фігура, притаманна жанрові передмови, ані гіпербола, що ні до чого не зобов’язує. Вже перші автори, котрі зверталися до постаті Василя Стуса (Юрій Шевельов, Марко Царинник, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк та Іван Дзюба) відчували потребу розглядати його творчість як невід’ємну складову всесвітньої літератури XX століття, як явище, котре неможливо осмислити адекватно без порівняльного аналізу явищ типологічно, стилістично, ідеологічно споріднених. Цікаві пов’язання Стусової творчості з Рільке і Пастернаком, Ґабріелем Марселем і Мартіном Гайдеґґером, з романтизмом і екзистенціалізмом, виявлені не такими вже й численними стусознавцями, здаються майже неймовірними для тих, хто ще пам’ятає про історичні обставини, серед яких довелося виживати українській літературі 70-80-х років минулого століття. Читаючи Стуса, ми переконуємось, що він створив себе в умовах цілковито заблокованої і загроженої національної культури, підданої тотальному тиску комуністичної держави та ідеології, — і створив він себе як людину взірцево вільну, нікому, окрім категоричного імперативу, непідвладну, як творця, відкритого до найсучасніших мистецьких течій, як мислителя, причетного до вільних дум, що хвилювали серця його ровесників у Франкфурті і Парижі. Прокресливши своїм самособоюнаповненням незрадливий напрямок, він і сьогодні залишається нашим сучасником та життєво важливим співбесідником.

Обмежуючись найнеобхіднішими хронологічними подробицями[1], спробуємо простежити основні періоди творчої еволюції Василя Стуса, яка, незважаючи на численні злами і перепони, складає органічну цілісність. Варто одразу зауважити, що для сучасників поета його творчість здавалася або надто ускладненою, або надто схильною до абстрактних понять і спрощувальних узагальнень. Вона дещо випадала з дискурсу 60-х, просякнутого злободенною публіцистичністю, мало вписуючись до основної тональності, завданої творами Василя Симоненка, Івана Драча або Миколи Холодного. Звичайно, у раннього Стуса також трапляються поезії з драстичними публіцистичними випадами, такі як «Співцям — критикам Сталіна» або «Звіром вити, горілку пити…», однак вони радше виняток у схильному до філософічної заглибленості письмі поета. Починаючи з найраніших поетичних спроб і закінчуючи «Палімпсестами», Стус невтомно розробляє той пласт ідей, який безпосередньо пов’язаний з культурно-етичними проблемами сьогодення. Поезія Василя Стуса — це насамперед філософія і етика у віршах, дослідження складних моральних колізій тоталітарного суспільства, драматичне осмислення екзистенційного і естетичного досвіду людини XX століття, яка стала об’єктом нечуваних раніше соціальних експериментів, позбувшись своєї закоріненості, а відтак — і засадничих критеріїв та орієнтирів. Вся творчість Стуса є спробою виробити нові критерії і започаткувати нове сумління, підтвердивши їхню спроможність власним життям.