Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Повертаючись до категорії фатуму або долі у творчості й світогляді Василя Стуса, зауважимо, що, на відміну від кшталтування, вона повністю належить класичній традиції (за влучним визначенням Володимира Топорова, взірцевою «людиною долі» є Еней Верґілія). Приймаючи поняття долі, визнаючи існування незалежного від її свободи волі фатуму, людина тим самим відмовляється від життя в розчаклованому світі, від можливості свідомого й раціонального кшталтування себе, своєї культури, або неприйнятного соціального устрою: упокорюючись «долі» або долаючи саме «її» (а не проблеми, що їх треба розв’язати задля досягнення раціонально визначеної мети — модернізації української культури й нації, скажімо), людина узалежнює себе від чогось зовнішнього, непідвладного зусиллям її волі — від штивно витрактуваної традиції, наприклад, від свого православного або католицького коріння, від того чи того канонічного образу — Бога, соціалістичної батьківщини тощо. Отже, значно спрощуючи, можна сказати, що настанова на покірність долі властива класичному типові характеру, тоді як дух самочинної діяльності і кшталтування, втілення ідеї — невід’ємна приналежність характеру романтичного. Якимсь чином Стусові вдається — принаймні, в період «Веселого цвинтаря» і «Часу творчості» — синтезувати дві настанови в одній.