Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Хоча сам поет не залишив якихось теоретичних обґрунтувань або рефлексій з приводу власної творчості, пам’ять сучасників зберегла спогад про напрочуд промовистий жест. На стіні поетового помешкання висіли портрети Езри Павнда, Томаса Стернза Еліота і самого Григорія Чубая, «цих найкращих у світі поетів», як зауважував господар. Цим жестом Чубай самотужки, без зайвих маніфестів і декларацій, визначив власне місце та відповідний контекст приналежності — і визначив їх безпомилково. Самі по собі маніфести не створюють літературних течій, не засновують дискурсу; єдиним формотворчим у цьому плані чинником залишаються виключно поетичні та прозові тексти, і якраз «Марія», поруч із «Відшукуванням причетного» та «Говорити, мовчати і говорити знову» дозволяє беззастережно зарахувати Григорія Чубая до найвидатніших представників високого модернізму в українській літературі.

Написавши «Марію», Чубай несподівано замовкає. Він мовчав довго, цілих п’ять років. Декому здавалося, що він більше й не озветься як поет — або ж те, що він скаже, виявиться слабшим за попереднє, адже такі тривалі перерви не минають безслідно для письма. І справді, історія літератури переповнена постатями, що, спалахнувши, як Чубай, сліпучо-яскравим дебютом, згорали дотла за кілька літ інтенсивної праці, більше ніколи не повертаючись до творчості, навіть тоді, коли їхнє фізичне існування успішно тривало далі. Ось хоча б і Артюр Рембо, з яким найчастіше (й небезпідставно) порівнюють Григорія Чубая. Здається, ці п’ять років видалися найтяжчими в його житті, особливо ж після погрому, вчиненого КҐБ у 1972, коли одних запроторили за ґрати, інших з «вовчими білетами» повиганяли з вищих навчальних закладів, застосувавши надалі, окрім кари, ще й прихований та неприхований нагляд. Невідомо звідки Чубай брав сили для останньої поеми серед суцільних злиднів, принижень і провокацій. Але «Говорити, мовчати і говорити знову» вражає насамперед силою повністю сформованого поетичного голосу, ретельно вибудуваним сюжетом і, не в останню чергу, незламною затятістю опору. Тут ми знову, як і в «Марії», зустрічаємося з безсмертною душею тендітної дівчинки. Сорок днів після своєї смерті вона старанно готувала уроки на шкільному горищі, а сьогодні вітер відносить її все далі на захід, щоби там безтурботно плавати в небі безсмертя наввипередки з літаками, разом з такою ж тендітною й незримою подругою — душею закатованого людьми Місяця. Той, хто світив, каже поет, уже згас, «в розквіті сил»; залишилося тільки його видиме (отже, згідно з Чубаєвою філософією, мертве) тіло: