Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Прикметно, що у «Веседому цвинтарі» майже відсутні галицькі діалектні слова, якими Стус подеколи надуживає — хоч у віршах, хоч у листах, хоч у публіцистичних заявах. Використання цих, непритаманних великоукраїнському мовленню, лексем і зворотів потребує докладнішого вивчення, а тут можна обмежитись одним зауваженням. Галицький діалект у 60-х роках (почасти й сьогодні) виконував роль показника приналежності до певної групи, подібно до сленґу нинішніх молодіжних угруповань. Позаяк український сленґ на той час був розвинений слабко, як завжди корелюючи і змішуючись із сленґом російським, самоідентифікація в колі шістдесятників задовольнялася галицизмами. Поширене, загальноприйняте слововживання є важливим символом суспільної солідарності людей, які говорять даною мовою, натомість сленґ, або в нашому випадку діалект, сигналізує про належність до локального середовища, яке не хоче бути поглиненим більшою спільнотою мови. Фактично, для означення власної окремішності і тоді, і тепер достатньо було говорити українською; однак галицизми додавали мовній практиці специфічного відтінку, викликаючи в реципієнтів асоціації з чимось таким елітарно-крамольним і, до того ж, успішно забезпечуючи мовців компактними, дещо екзотичними фразеологізмами, оскільки питомо наддніпрянські фразеологізми в мовному житті великих міст сприймалися вже як архаїчні або занадто літературні для живої мови елементи.